ptah

Наївно вважати, що ці панночки хочуть свободи. Вони хочуть заміж

Бацька... А це в яблучко. Хлопи слухняні й чекають своєї частки. Не було в них Тараса Шевченка. Не було серед них Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола, не було дисидентства, яке в Україні то спалахувало, то пригасало, але завжди жевріло. У сусідів поки що не йдеться про ідею. У сусідів поки що йдеться тільки про фізіологію. Дівчатка дозрівають раніше. У доньок-білявок налилися груди, доньки на виданні. Бацька дражниться з женихом, годує його обіцянками, живе за його кошт... власне, мало який батько щиро хоче віддати свою доньку. Сприймаймо слова буквально. Доньки підросли і бунтують. Їм кортить на вигін, де вони водитимуть хороводи, взявшись за руки. Вони проти диктату бацьки. Бацька взяв шомпол і буде шмагати. У нього віддимаються «кармани» галіфе, вуса погрозливо набухли кров’ю. Син Колєнька... Яка ж роль сина Колєньки? Тінь (батька) Гамлета? Жертвоприношення Ісаака? Віддав би Колєньку в Европу — більше було б тактичної свободи. А власне, Колєнька — він завжди Колєнька. ...Покомизяться і віддадуться. Сприймаймо слова буквально.
ptah

(no subject)

Я її не знала, хоч, певна річ, ми колись спілкувалася. Та хіба мало з ким доводиться спілкуватися за життя на районі!Я не маю звички ловити людей на погляди, бо в такому разі ніколи не знаєш наперед, хто кого витягне. І хто буде битися хвостом об тазик чи й об сковорідку. До того ж не публічна я. Але інколи мимохідь втупишся, весело втупишся й відверто. У відповідь можуть так само радісно усміхнутися, і весь чужий світ просвистить мимо вух, як вітер... Рідкісна ситуація. ...Страх, настороженість, жалісність, навіть принагідне відчайдушне прохання — чого тільки не стрінеш у людських поглядах. Тому я їх уникаю. Як відмітаю весняне пелюстя з-перед очей чи осіннє листя.

Ми зіштовхнулись під будинком, я несла кавуна, вона відчинила двері, я подякувала. А що загаялися під ліфтом — вона раптом сказала: «Ви, мабуть, засуджуєте мене...» — «За що?» — здивувалась я. І тоді вона нагадала мені давню історію...

А я хочу поділитися своїм досвідом. Колись для мене теж дуже багато важила «суспільна думка». Пляма на блюзці, якої я не помітила й винесла на люди, могла примушувати мене шарітися дуже довго після того. Я була впевнена, що кожен зустрічний пам’ятає ту пляму й подумки з мене гигоче.

Насправді нікому ні до кого немає діла. (Крім психовампірів, але то інша історія). Кожен стрічний думає не про мою чи вашу блюзку, а виключно про свою. Кожен керується тільки своїми потребами й комплексами, наважуючись на вас подивитися чи з вами заговорити. Комусь ґвалт потрібна допомога чи гривня на хліб, комусь — просто почути людський голос, бо довго не чув і вже божеволіє...

Ніхто не оцінює і, тим більше, не засуджує вас. Якщо ж на вас усе-таки хлюпнули помий — знайте: це була оборона, адже найкраща оборона — напад. Це була оборона від безнадії, від довічної рутини, від болю, від краху... Побачити біль чи збентеження ближнього — для багатьох тимчасовий порятунок. Як ухопитися за соломинку.

Наші вороги і навіть каміння під нашими ногами — та ж матеріалізація наших страхів, нашої невпевненості, нашої суті. Тільки змінивши ставлення до оточення, ми змінимо саме оточення, бо насправді ми його створили.

ptah

СТІНА ЗЕЛЕНІ НАВПРОТИ

Стіна зелені навпроти, крізь яку просвічується біла будівля ортопедичної клініки і черепичний кораловий дах нижчого приміщення з невеличким віконцем. Ми інколи сумуємо, що ніколи не зможемо побачити, чи перевірити, чи помацати якихось далеких і недоступних речей, — а я ось дивлюся на це віконце й гостро усвідомлюю, що ніколи не дізнаюся, що чи хто за ним: склад якоїсь медтехніки; зловісна лабораторія професора-збоченця; кімната для відпочинку і плотських утіх медперсоналу. Навряд чи. Але хоч щось же там є. Проте я відхилилася. Це так легко — відхилитися, якщо є куди. І якщо твій простір огляду таки не лінійний...

Стіна дерев сяюча й непорушна в сонячному освітленні. Поки я знічев’я мережитиму сі рядки, сонячне освітлення зсунеться, і стіна дерев надовго засупониться в тінь. Ах як же ж я люблю цих зайців-зайчиків! Я завжди підозрювала, що річ в освітленні. Як у лазерній указці Бога. В якій точці часопростору вона спиниться — там оживають флора й фауна, спочатку мікроорганізми, вони швидко створюють гумус, потім заворушаться черви, пропускаючи його через себе й розпушуючи, потім полізе хвощ, динозаври і нарешті вершина еволюції — людина. Але указка Бога не стоїть на місці. Залишається на місці непорушна стіна дерев, проте змістилася указка Бога.Collapse )
ptah

Откуда у хлопца ішпанская грусть

Знання приходить із досвідом. Знаючи історію українського опору, можна спрогнозувати дозрівання білоруського суспільства. Цей організм лише здригнувся. Показав ознаки життя. У Білорусі не було стількох дисидентів і в’язнів сумління, ні холодноярських республік, ні, зрештою, Шевченка. За цитування якого пильний Фейсбук не вагаючись вас би затаврував і покарав, і то надовго. Але розчина піднімає тісто навіть не афішуючи свою роботу й не дописуючи в соцмережі. У білорусів не було розчини. Сусідська — підпорчена і не для білоруського тіста.

Мені абсолютно байдуже, що там у білорусів. Я білорусів поважаю рівно і з розумом, як поважаю всіх людей. Ні людина, ні спільнота не стрибне вище себе й не перестрибне етапів дозрівання. Людина — до особистості, спільнота — до нації й народу. Так людський плід у череві — всі ж бачили на картинках — проходить етап рептилії, рибки... кого там ще. Ми теж у череві і теж дозріваємо. Хотіти не шкідливо буцім. Але шкідливо поставити свої хотілки вище за закони розвитку. І небезпечно застрянути на якомусь етапі розвитку. Комусь кортить лишитися на етапі дитинства, де мама пригортає, — і виросте матусиним синочком. Хтось смішно опирається старінню. Особливо смішно, коли свою почесну сивину приховують чоловіки. Страх — від незнання. Знання приходить із досвідом. Тож пізнавати — це і природно, і корисно.

Колись російські революціонери із запаленими мізками експортували революцію, застрянувши на ленінських облудних гаслах і підлітковому збудженні. «Откуда ж у хлопца испанская грусть...» Підліткове збудження — теж етап великого шляху, але коли на ньому застряють — то воно вже проблема. Відомо, якими підвалами, якими кошмарами і збоченнями скінчилося підліткове збудження великого есесеру, яке не перейшло плавно в роботу над собою і країною.

Якщо ми, застрянувши на романтиці Майдану, не очистимо свою країну від паразитів, не визволимо енергію людей для праці й творчості, не розбудимо совість, не протремо, зрештою, очі — і з нами буде те ж саме.

А сусіди... Мілиє бранятся – только тєшатся. Хтозна коли вони справді наважаться на розлучення.
ptah

buchette del vino

ХХХ
Я тихо приходжу і тихо йду,
Як поземка мете по льоду.
Не торкнуся плода у чужому саду
Й не пущу хортів по сліду.
Не наб'юсь на нічліг, не зіпрусь об плече,
Ні за ким не зітхну крадькома.
Тільки усміх черкне чи печаль обпече,
Але там мене вже нема…

ХХХ
Не відкривайсь, не признавайсь,
Де павза, де начало.
А краще – мовчечки змивайсь,
Шоп тільки зафурчало.
Зміїться шарф. Неначе вальс.
До блиску лави стерті.
Не відкривайсь. Не опирайсь —
Нікому, навіть смерті.

ХХХ
Комусь на умі полоттЯ, а комусь – полІття, когось мусони турбують, когось – пасати. Літо стікало, як варення вишневе по ліктях, не спинити його й не облизати. Літо наблизилося, солодке таке, як медунка, обпоїло- розслабило трунками і казками, у пахощах, смислах, у знаках, як в обладунках, - ми ж у нірки розтягуєм його, як мурахи, кусками. Відпусти і прости, гарантую - не буде боліти, ми ж не принци якісь, шоб шукати своїх царівен. Ситцеве платтячко, карамелько моя Кармеліто, маски відмазки,- ми вийшли на вищий рівень.

ХХХ
Вітер прилетів на краєчок городу, де ми вдосвіта бавилися солодкими язичками, де він задирав мої шовкові спіднички і дмухав у щілинки, — покружляв розгублено й подався далі, штурхнувши гострим ліктиком коробочку з насінням на місці квітки.

ВОЙНА
Він був вогнепальний, а я – холодна.
Він палив мій льон – я білила полотна
Я наставила рогачі, кредиту йому не відкрила.
...Я літала вночі, він під ранок палив мої крила.

Радбез повелів негайно чохлити гармату.
І браваду в топку теж дурнувату.
Та спинити войну нам було несила.
Я приспала його, а потім взяла й загасила.
ptah

І ДЕРЕВО ЩАСТЯ

Колись Алан Вотс висловився, що кролики, звісно, під ножем кухаря кричать голосніше, ніж морква, але це ж не серйозна підстава зробити вибір на користь моркви. Дарма шукати логіку у виборі людства. Як у виборі тих щурів, які танцюючи під дудку мандрівного музики, дотанцювалися... Ми їмо близьких і далеких. Ми живимося результатами їхньої праці і вирощеними на їхньому праху плодами. Колообіг енергії у природі.

Коли незабутній Чарлі помер, я зареклася заводити кота. Чи якусь іншу живність. Бо це безвідповідально — взяти вийняту з природи, сиріч свійську, істоту — й не гарантувати їй домівку та харч на випадок твого тимчасового чи постійного від’їзду. А які можуть бути гарантії...

Оце щойно всміхнуло. Завважила цікаву річ. Рослини, які живуть у мене на підвіконнях, потрапили на них пам’ятно й романтично. Кілька гілок агави прихопив Ігорчик із Піцунди, де ми одного разу розкішно провели ще радянську відпустку з дітьми. Тикнула їх у дві каструлі, розрослися...

Одного патика кактуса я привезла з Мальти, де ми відпочивали з Тарасом і Орестою, — нашу терасу оточували стіни, по яких вився в зоряне духмяне небо цей дивний кактус...

Іншого кактуса — м’ясистого, але не пейота, — прихопила десь в околицях чарівної Седони в Арізоні, коли колесили по південних штатах Гамерики. Я його ледь не забула, — Ігорчик в останній момент приніс і притулив у моїх речах. Росте, хоч не в милій пустелі.

...Дерево щастя. О дерево щастя купила я в Коктебелі.Collapse )
ptah

(no subject)

Через рови, як вовчі ями, перелізти,
вали з розгону, а чи рачки взяти.
Ідуть роки поважні, як невісти,
з рожевим тілом, наче в поросяти.
Вертячи веретЕном, наче люстром,
то манять іскрами, то праникОм огріють.
Хтось ліс рубає, хтось — таки капусту,
а хтось, не сіявши зерна, плекає мрію...
Ти все ще ніби равлик на колоді,
ти все ще, як змія старезна, під.
Ніхто не скаже: «Зупинися, годі...»,
не поцюлює і не витре піт.
Шукати сенсу — що ти з нього візьмеш,
він згіркне завтра ну або за мить.
...рачкуй, рачкуй, у повечір’я пізнє
під нігтями земелька шелестить.
…Через рови лихі, як вовчі ями,
через вали, що піднялися вододілом,
підстьобуют кастрати нагаями
невіст поважних із рожевим тілом.

ptah

ПРОСТІ ПИТАННЯ

Що може бути простішим від нашого людського лицемірства, ґанджу, з яким ми народжуємося? Нє, це запитання риторичне. А все ж...

Ні багаті, ні бідні, ні священники, ні правителі не ставляться серйозно і, тим більше, не дотримуються Божих заповідей. Хто за них всерйоз ратує — або блаженний, або лукавий. Та й самі релігії з церквами на чолі ніколи не були нічим іншим, як інструментом маніпулювання і примусу.
Але чому такі далекі людство — і Божі заповіді? Людство впало з воза?

Згадаймо первородний гріх — куштування з дерева пізнання добра і зла. Скуштувати — скуштували, але чи пізнали? Ні, бо скуштували передчасно, бо в них на той час ще не сформувався апарат травлення, сиріч пізнання. В таких випадках найбільш промовистий приклад — дітородіння. Незрілі особини скільки завгодно можуть імітувати процес запліднення, але запліднення не станеться, бо особини — незрілі. Приклад із цього ж ряду. Доросла людина, яка вміє ходити, говорити, творити, робити різні речі: їй доступне те, що й близько не доступне немовляті. Ми - це немовля. Яке втекло зі школи. Залепуха, яка відірвалася від яблуні, ще не дозрівши, щоб згодитися на вино, на джем чи на пиріг. Хіба черв якийсь земний її скуштує і скривиться. Різниця між дорослою людиною і немовлям приблизно така ж, як різниця між людиною і Богом, яким ми його уявляємо.

І все ж це різниця, яку з часом подолає той, хто йде, той, хто розвивається, - але не той, хто відпав, на лукаву намову якогось собі на умі плазуна.

Якщо забрати людину з соціалізації — вона не соціалізується. Якщо забрати її з Божої школи — вона не вивчиться. Нє, можна видряпати заповіді на папірусі, але це як відрахованому зі школи першокласникові дати підручник із вищої математики. Або як насипати купку деталей у відро й чекати, коли з них шляхом еволюції створиться телевізор. А це — теорія еволюції Дарвіна. А ми ж ше не знаємо, звідки мавпа взялася.

Відомі такі трагічні факти з дітьми, які виростали на скотному дворі і худобою стали. Люди обміняли своє підростання й виховання в божій господі на непослух і опинилися на скотному дворі, недовчені, та вже спокушені. Як червиве яблучко. Таки справді — з воза впали. Господні заповіді, які були б їм дорожньою картою, — гола схоластика, незрозуміла умовність. Їх можна навіть завчити, можна імітувати святість, але притому бути мертвим і червивим.

По ходу вони імітують, наприклад справедливість, демократію, але, не просвітлені, всіма своїми філософськими школами вони досі серйозно б’ються над смислом життя. Над чимось чаклують — але це неначе спроба викресати вогню під дощем. Замість того, щоб доглядати свою домівку й годувальницю, — це ж елементарно, Ватсоне? — вони її експлуатують, замість того, щоб повнити світ турботою й любов’ю, вони повнять свої банківські комірки зеленню, замість того, щоб зцілюватися, вони перетираються на пісок. Бо рано ще, рано. Бо їм очі ще не розкрилися, щоб бачити, і вуха не прочистилися, щоб чути. Як щойно народженим цуценятам. Їм ноги ще не зміцніли, щоб ходити. І придумують колісниці, і черпають із черева Землі. Вони живуть у ницому світі, де єдине джерело пізнання — обмацування і єдина математика — арифметика. Сліпий від народження, може, й слухатиме ваші «казки» про кольори, але не буде їм вірити. Саме тому людство не вірить заповідям і не виконує їх.

Тому мудрі люде говорять про просвітлення. Просвітлення — це як вихід із духовного паралічу. Просвітлення — це, на фізичному рівні, як пронизування кровоносними руслами всього організму, залучення його в роботу. У нас, людей, працює тільки голова, і тільки на кілька ват, — решта можливостей, наші руки—ноги, сплять. Коли всі резерви мозку, які поки що незадіяні, — запрацюють в оптимальному режимі, людство стане спільнотою магів і чарівників, йому будуть доступні паранормальні властивості, воно переміщуватиметься зі швидкістю думки й житиме вічно, тобто стільки, скільки захоче.

Та поняття життя докорінно зміниться, ну бо справді — одна річ жити в підгузках з милості чи немилості оточення і зовсім інша — не обмежуючи себе прив’язкою до місця й часового поясу, творячи поживу і все інше для себе радісно й самотужки...

Але людство ходе по колу, це називається сансара. Воно не хоче просвітлюватися, бо інтереси плоті ставить вище за інтереси виду — ну чи інтереси Бога, бо насправді ми— боги недороблені. Воно не хоче просвітлюватися, бо хоче влади, сексу, грошей. Печалька. Його користають, цідячи потроху влади, сексу, грошей, — тоді як у Батька ждуть його всі блага і телиця на банкет на честь повернення.

...Якщо з якихось причин дослід науковцям не вдається, вони його згортають і починають новий.
ptah

Час линьки

Всесвіт росте й розширюється, розлітаються уламки невідомо-чого після Великого вибуху. Великий вибух – це така релігія матеріалістів. Ні щоб визнати істину за апостолом: знаємо частково й нав’язуємо не категорично… Скажімо, теракт у Луцьку – не самодостатня подія, її готували, ладили, ставили. Для Великого вибуху теж хтось готував вибухівку, закладав. Натискав на кнопку – чи підпалював шнур. Мені ж дуже цікаво – що воно таке розлітається, що воно таке – цей реліктовий фон, ці шкарубкі уламки, в які застигла магма, що виверглася під час Великого вибуху…

Теракти – це завжди смерть, кров, шок. Всесвіт розширюється і змінюється. Де тонко – рветься, ше є перепади атмосферного тиску, які спричиняють грози і смерчі. У соціумі те ж саме. В комфортніші лакуни поривається люд із некомфортних, за тим самим атмосферним принципом — «хто має, тому дасться, а в того, хто не має, заберуть і те, що має» — розділяються блага земні, гримить, блискає, проливаються зливи...

Із дорослішанням і грубшанням дерева його ніжна шкіра тріскає, утворюючи по стовбуру хребти і провалля. Планета линяє, як гадюка. Планета, як жінка, періодично міняє свою шкуру на нову й свіжу. Людина, як планета, теж має линяти і змінюватися. Її вік зримо поділений на періоди, а ті — на підперіоди. Але дуже часто буває, що шматочок старої шкури не злізе, вросте у плоть, а там — обросте новою одежинкою й лишиться, як осколок, що може датися взнаки, а може — й ні. Як горошина, на якій прачка спатиме як убита, а аристократка буде крутитися... Шматочок невідкинутої шкури може стати причиною дивних фобій, перверзій і комплексів. Пінцетами своїх не зовсім безпечних маніпуляцій під шкіру залазять психіатри і виймають осколки радіоактивного минулого, хоч не факт, що наслідки опромінення.

Буває, що шкура вростає в душу. І тоді Людина чи народ керуються не душевними поривами, а шкурними інтересами.

Коли настає час линяти, спазми нападають на гадину, фонтани крові бризкають, континенти змінюють обриси і забарвлення. Де шкура не злазить, шоб пацієнт не помер, або шоб помер без тривалих мук, — на зміну санкціонованим ВООЗ протоколам приходять несистемні з молотком, дрилем, зубилами...