ГаляП (pry4ilok) wrote,
ГаляП
pry4ilok

А В КИЄВІ ДЯДЬКО?

(Нотатки, які, звісно ж, і близько не передають сильного враження)

Говорити про роман Володимира Рафєєнка «Мондегрін» — досить небезпечно. Принаймні публічно, Публій Овідій Назон, ти не мій герой. Бо музика пишеться не для того, щоб музикознавці статті видавали, як і всяка пожива — не для того, щоб про неї говорили. Тут би мені категорично заперечив якийсь Сергій Іванович Запоржанин «по прозі», якби такий був. Однак «по прозі» нема й такого. Бо, хоч мої смакові рецептори й розкошували, але вони — мої смакові рецептори. І брати їх на щит у «Карматауні», а це вам не «Комфорттаун» — дуже недалекоглядно, бо карма — вона… дама невблаганна.

«Мондегрін» Володимира Рафєєнка — той кришталевий череп атлантів чи самої долі, про який кажуть, що підробка, але який, можливо, одного разу засвітиться і промовить якусь нетутешню й несосвітенну таємницю. Промовить вустами Гермеса Трисмегіста, і то буде зовсім не логічний вислід із попереднього стану, а щось зовсім інше, і вилупиться воно, як бабка з лялечки.

Отож головний герой. Габрієль Богданович Габінський, 49 років, не лох, а навіть кандидат наук, до війни жив на Донбасі, у місті Z , викладав і вів лаби в універі імені Стуса на гуманітарній катедрі, підробляв, сповідував, як і більшість людей, «катехізис блаженного незнання». «Доля дідусів по лінії мами — ось чого в радянські часи, та й, чесно кажучи, після закінчення тих часів, не знати було вкрай важливо». Ми й не знали. Переважна більшість пересічних і знати не хоче. Про долю свого прадіда та чотирьох його сестер і братиків дізнався Габа Габінський у дорослому віці і в безпечні часи. Як пошепки сказав йому дід, більшовики знищили родинне гніздо заможних сільських інтелігентів (млин і стайні, піаніно, меблі з Варшави, краватки з Парижа…), господарів закатували, а п’ятьох діток лишили проти ночі на морозі. Правда, наступного дня схаменулися — вороже насіння, все-таки, схожість і т.п. — але на той час діток прихистив такий собі Маркус. Коли настала весна, дав усім по торбині на дорогу і послав на Київ «до рідного дядька». «Узявшись за руки, вони полетіли понад полями й лісами, все швидше і швидше. Великий чорно-помаранчевий Ведмідь кружляв над ними і кричав: Україна — то вулик-вулик». Не спинити ведмедя від потягу розоряти вулик, бо така його природа. Як і природа роїв — переселятися, коли вже сил нема терпіти.

Але що Габі Гекуба. Отож, коли почалася «війна небуття з буттям», Габа Габінський міг лишитися в молодій республіці. Що ж його штовхнуло на Київ? Може, метаморфоза, яка сталася з його дивною, малою, як комаха, коханкою Сосипатрою, — вона «почала перетворюватися на бабку звичайну, тобто типову українську Одонату», а потім натуралістично й трагічно перетворилася на наяду, минувши стадію відкладання яєць. …Ну чи її задушив шаликом чоловік, якого шахта позбавила чоловічої сили. Яка, зрештою, різниця. Чи, може, навіть батько рідний — за розпусту: Сосипатра на той час геть пустилася берега. Може, розправа з її чоловіком «в автентичних російських лаптях» погнала Габу якомога ділі від відомих підвалів молодих республік? …Лишився «закривавлений ніж і один із залитих кров’ю тульських самоварів». Чи з двома продажними копами, які взяли хабар за розслідування смерти Сосіпатри, але побили Габу, коли він прийшов допоминатися результату? А потім, уже на підконтрольній території, головний менеджер супермаркету «Красиве і Корисне» Петров Пеця Петрович, він же Петро Петракіс, Пьотрек, Піт, Періас, капітан Петренко, Петрос, П’єр, Петруньо, Пьотрек Петравськиий,— але десь глибоко асоціюється з хробаком Лаврентієм, що їсть дитячі вуха, отож Пеця сказав, що це Габа їх убив, і дав навіщось конверт із грішми. Ніби за послугу.

…Дивні речі, які кояться з Габою Габінським, людиною звичайною переселеною, — кояться в його хорій голові, але стаються насправді. Як і все навколо — плід наших хорих, розхристаних, як хмари в небі над Оболонню, думок, — «це вигадала моя дивна нова проукраїнська пам’ять, а точніше — Гермес ібн Трисмегіст…», здогадується Габінський, - «але вони всі тут, всі поруч, усі в Карматауні небесному». «Пам’яті як місця, де на полицях міститься щось подібне до архівної документації, немає. Наше життя цілком і повністю — всього лише полум’я серця і цілковито базується на фантазії та перевтіленні. На мові, якщо вже мислити точно…»

Ефект спостерігача, квантова механіка, та й годі. Бузина на городі. А в Києві дядько.

Про плани Бога і про несповідимість метаморфоз, як на небесах, так і на Землі, свідчить найменша гола насінина, яка виросте у велике гірчичне дерево (що це, до речі, таке?), або твердий, сказати б — герметичний горіх, у потойбіччі якого — горіхове зерня, у потойбіччі якого — любощі або захІд на нове коло, — але зовсім не копія нашого герметичного горіха…

Коли Габінський приїхав у Київ, то побачив, що «місто переважно розмовляє саме прекрасною, хоча й не дуже чистою, мовою ворога. Хунта позиціювалася як українська, а мова в столиці панувала російська. Славнозвісний парадокс Шредінгера в тому й полягав, що Україна є, але її не видно. Вона водночас і мертва, і жива, як, скажімо, наша матір-природа чи власне українська державність». Переселенцю ж Габі Габінському «не говорити державною мовою, та ще й проживаючи в Києві під час війни, було якось невдобно…» У нього до мов ще з вишу душа лежала. Але на Донбасі не склалося. Не склалося б і в Києві. Якби не метаморфози ці.

Є речі, про які можна говорити зі сторонніми, а часто — і з самим собою, у певному формальному наближенні. Але обов’язково — дистанційно. Це кров, любов і рідна мова. Бо вони — не просто твої, вони — це ти. Поза ними — нема нічого. Горщик без квітки. І, щоб про них говорити, ти все-таки мусиш конвенційно розділитися на суб’єкта й об’єкта. Ой ми вже стільки накоїли конвенційно! … Мова — це така машинка, яка з людського тіста формує вжиткові вироби. Зі слів, як із формочок чи як із отворів у м’ясорубці, вилазять або хробачки, або зірочки. «…у випадку з мовою хто ким оволодіває — не так уже й очевидно», - як сказав Габа Габінський. А він знає, що каже. І метаморфози, навіть у зрілому й затверділому вигляді, можливі, у Бога все можливе, але той Бог — ми самі, за брамою Гермеса Трисмегіста. Герметично запаковані в різних таємних комірках десь за неокортексом. За шляхами, на яких качається Кобиляча голова… «…Вивчаючи в дорослому віці українську, людина-переселенець наражається на ментальну небезпеку. Чесні зусилля особистості, яка цілком і повністю бажає переселитися (а це ж не тільки географічне поняття)… та віковий простір мови зустрічаються і втілюються в персонажів народних казок, різноманітних міфологічних істот, народжують нищівні протуберанці пам’яті… Перш ніж з’являться ці персонажі, людину до сліз налякає саме її нова жахлива і незбагненна МОВНА ПАМ’ЯТЬ. Одного дня вона приходить до тебе просто у мозок …і після цього приходу людина-переселенець не може зрозуміти, що саме реально пережила у своєму житті, а чого в жодному разі не могла…»

Отож не слід шукати логіку в перетворенні гомо сапієнса Габи Габінського на переселенця звичайного. Шлях від першого до другого несповідимий, ми можемо тільки будувати припущення, які будуть смішні в бога. У неофітів не скаламучений і не збайдужілий погляд, хмари над Києвом, і зокрема — над Оболонню неофіт бачить як чисту радість і як живих істот — то як янголів суто українських, то як сірих посланців холодної Балтики, нас поєднують не лише кольори стягів, — і тоді в «Ярославні» на Ярославовому Валу з’являється Оле Лукоє у вигляді милої аспірантки, племінниці Пєці…. Яка втішить і приспить. Мабуть, це якась заспокійлива мікстура від психотерапевта, до якого Габа-Габрієль Богданович, поранений війною чи ослаблений власне метаморфозою, так і не звернувся. Чи звернувся. Бо звідки б ті роздуми в людини переселеної, хоч і в аспіранта, про підступний ресентимент і перспективу в живописі? А Габа Габінський із доброго дива додасть до свого імені ше одне — Свен, тут-таки навіявши особисто мені згадку про Свена Нордквіста, автора саги про Петсона й Фіндуса. Сучасні діти дуже люблять оповідання про прямодушного дядька й винахідливого кота. Звісно, це вам не кобиляча голова, але місцями жорстко. Діти ще бачать усе, але з часом соціюм жорстко ревізує їхній світ і кроїть під свої вузько утилітарні потреби. А чи свої?

Як і в героя цієї сумної повісти, в України колективної є своє підсвідоме, свої перверсії, трупи й інші скелети в шафах, не пророблені етапи великого шляху хробака до бабки. І проблема в тому, що тільки перехід через трансформацію-ініціацію, — а в період линьки гади дуже уразливі й воліють ховатися, — гарантує інакшість, цілком новий стан, уможливлює цілком нове життя: перевдягання ж, заучування слів, клятви й гасла смішні вони в бога. Хробак може купити крила, і навіть освятити їх, — але від того він не стане бабкою.

Життя не спиняється ніколи, як і любов ніколи не перестає. Життя насправді не лінійне, час даний для зручності. Жити означає розвиватися, але не плоть нарощувати, а — змінюватися, перетворюватися. Як лялька в бабку. Хто перестав — той товче воду в ступі.

…Ще не забули про п’ятьох діточок, сиріт, чиїх батьків у 1920-х замордували більшовики? Такий собі Маркус послав у Київ до дядька, пам’ятаєте? Отож у холодному неопалюваному помешканні людини звичайної переселенця Габи Богдановича Габінського тонесенько задзвонив дзвоник, який ніколи не працював. «Габінський підійшов до дверей. Відчуваючи, що, відчинивши, він більше ніколи не засне, а не відчинивши — ніколи не прокинеться. …На порозі стояли п’ятеро маленьких діточок (спи, Ісусе, спи)».

Оскільки ми самі творимо сю повість прямо тут і тепер, то нам і вирішувати: дядько ще в Києві чи вже емігрував у Канаду? Чи ведмедям мід носить, а на городі бузина?

Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

  • 0 comments