ptah

Це як рядження чекістів у вояків УПА

Засмутила мене інформація про перехід студії «95 квартал», і в тому числі шоу «Вечірній квартал», на українську мову. Це як банкрутування підприємств із наступним викупом за копійки. Ба більше – це як рядження чекістів у вояків УПА. Не можна примушувати колективи, які всім своїм нутром ненавидять українську мову, які висміювали її – наче бачу вибалушені очі і скривлений рот Зеленського, що грає дурного й хитренького гуцула, – переходити на українську. Бо це означає знищити українізацію. Це як дати незміцнілому важкоатлетові підняти не по ньому вагу. Без тренувань і підготовки він зламає хребет.

Українізація може зламати хребет, якщо за неї візьметься «Вєчєрній квартал». Українська в їхньому недолугому виконанні буде сприйматися як пародія й сатира. Патріот завстидається, але формально артисти будуть неосудні. Народ, у якого переважно одна кнопка на телику, заволає припинити українізацію й повернути «нормальний «Вєчєрний квартал». А може, навіть чуйний до народних побажань президент винесе питання української мови на референдум. І коли аргументом буде єдина доступна цьому народові диверсійно-розважальна кнопка, невідомо, як воно повернеться. Неосвіченими й недосвідченими масами маніпулювати дуже легко.

На жаль, шлях української мови в Україні довгий і непростий. Якщо спрацює інстинкт самозбереження. Якщо спрацює він у напівмертвому тілі нації. Російськомовні творчі колективи й одиниці, які проводять ворожу політику й пропаганду в маси, мають деградувати. Й животіти. А щоб це сталося, має вилюдніти українство. Має вирости освічена верства. Засвоїти досвід. Відкинути тамбовське зубоскальство. Не ходити на їхні концерти. Боже, чого я хочу...

...Це було під час романтичного періоду новітньої незалежності. Цифри прибічників її ми ж пам’ятаємо. Народ був переважно окрилений. Поки йому не підтяли крила свої ж перекинчики, зрадники, заслані козачки, шкурний інтерес. Недосвідчені й неосвічені не винні, коли ноша їм виявляється не під силу і шкодить хребет. Недосвідчені й неосвічені українські парламентарії щиро помилялися, піддавалися на провокації, підкупи, брехню. Московська охранка одна з найефективніших у світі. Ми й уявити не можемо, якими механізмами впливу вона володіє. І через кілька років на всіх головних посадах в Україні сиділи московські ставленики. Сьогодні сидять теж, але не так явно. Сьогодні трохи рядяться під українців. Але ряджені – ще страшніші, ніж відкриті.

Отож народ був переважно окрилений. Мій покійний чоловік мав тісні зв’язки з науковцями Харкова. Не чекаючи оголошення українізації ті як люде розумні, не те шо нинєшнєє плємя, цю українізацію робили тихою й ніжною сапою. Саме так має змінюватися епоха. Це називається безвідвальна оранка. Та ось риба стала гнити. Прийшов Табачник. Тиха українізація згорнулася, там, де були крила, лишилися травми, образа і недовіра. «Вони більше не повірять», - казав Петро. Пристосуванство й шкурний інтерес запанували в Україні на всіх рівнях...
ptah

(no subject)

«Не здоровайся с человеком, он идет на работу!» – застерегла добродушного рудого пса, що уткнувся мені в ноги на Чеховському, дебела хазяйка. Подумала: навіть якби я йшла на роботу, це б не було причиною зі мнов не вітатися, але добре, що не сказала «Фе!». Коли минула парочку, пес побіг за мною і вткнув свою морду мені в руку. «Не провожай человека, он не будет с тобой играться!» – не вгавала хазяйка.

Як і запланувала, вирушила я вдосвіта, поки не так смажить, на базар по овочі-фрукти. Там вони зазвичай свіжіші й дешевші, ніж у маркетах. Але після слів власниці рудого пса звернула увагу на інших ранніх пташок, які, очевидно, йшли на роботу. Ось статна молодичка відмикає двері кавареньки, мабуть прийшла пекти пундики. Ось юнак несе на плечі бутель води. Виснажена худа жінка в запраній, аж жовтій, білій блузці 70-х років минулого століття, що зайшла разом зі мною в маршрутку, їде, мабуть, теж на базар. Вона болісно думає, платити за проїзд чи проситися у водія «по посвідченню». Водій промовчав, не сказав нічого, жінка мучилася всю дорогу й хутенько вийшла на Лук’янівці. Вийшла і я.

Продавці розпаковувалися, пахли сном. Розкішна біла напівгола красуня відсипала мені малини. Жилавий селянин зважив огірків. Назвавши смішну ціну. Продавці на території базару – переважно перекупники. Вони наймають неподалік кутки, кантуються в нічліжках. Непривітний хлопець досипАв за купою городини, коли я в нього попросила салатної цибулі.

Тим часом на таксі, кого «Болт» віз, кого – «Уклон», припурхували нічні феї - продавечки промтоварів, строкатих халатиків, бриджиків, трусиків. Мені треба було додому, щоб не пом’ялися фрукти, тому біля бриджиків-трусиків я не спинилася.

Слова «робота» і «раб» - однокореневі. І відсилають людство на північ Африки, де анунаки-нефіліми видобували золото. Вахта та їхня тривала 3600 років, вони нарікали, а щоб не збунтувалися зовсім, їм власники копалень, транспорту й платформи у поміч наклепали біороботів, і то були майбутні люди. Згодом стерильність людей виправлять хаторі з Венери, а вчителі з Сіріуса узаконять у космічних актах... Але раби залишаться рабами. Хтось, правда, доскочить до творчості. Когось вестиме по житті благородна мета, когось – висока жертовність, але більшість житиме непрояснено і без смислу.

...А вже «з асфальту», де виклали свій товар ранні пташки з околичних сіл, купила за 50 гривень букет. Звісно, краще б тішитися літнім квіттям вдосвіта у веселому палісаднику, але різні в нас, людей, можливості. Все має свою ціну.

ptah

СЛОВА - СИЛА

День знову заповідається спекотний. Зі Стокгольма нарешті – через Німеччину! – прилетів Тарасик. Учора прогулялися моїм традиційним маршрутом вихідного дня – по Ярославовому Валу на Львівську, Пейзажкою на Старокиївську. Але потім спустилися на Володимирську, бо Тарас захотів у ресторацію «Сто років тому вперед», співзасновник і бренд якої – Євген Клопотенко. Те, що я смакую, називається «салат з полуницею, молодою хрумкою картоплею та соусом бешамель з ніжним українським шафраном». Слова – сила!

ptah

(no subject)

Сьогодні довелося йти вранці по Ярославовому Валу. Чого не робила давно, власне відколи працюю вдома.Зацікавлено дивилася на робочу публіку, на секретуток, банківських працівниць, інших клерків і клеркиць. Тиць-гриць, тигриць. Приємно дивувалася. Мало того що вродливі ми, українці, ми ще й одягаємося зі смаком. Я не можу сказати, наскільки статусні ті сукенки й легкі пінджачки, в які були вдягнуті панянки та зрілі панІ. Але були вони сучасного покрою, стримані й дорогі на вигляд. Тільки одна панянка вдягнута була крикливо, майже по-пляжному, хоч у напрямку Львівської площі пляжів нема. Мабуть, квіткарка, у напрямку Львівської площі квіткарні є.

А одна панночка в чорному з гаптованим каптуром мене всміхнула, її неголені ніжки привертали увагу темним густим волоссячком. І, присійбо, була вона панночка, а не паничик! Натуралка. Я в молодості, як і більшість моїх ровесниць, особливо селючок, теж не голила волосся. Є в мене фотка, на якій це видно особливо скандально. Часи міняються. Як і звичаї. Дівчинка рочків півтора на мене дивилася з візочка відкрито і всміхалася. Я їй підморгнула, не глянувши на батьків.

Кав’яреньки повиставляли на тротуари видзігорні столики і стільці. Люд стиха перемовляється, хтось вшнипився в гаджети, а в газету – ніхто. Часи міняються. Париж ранковий згадала. Столики й стільці на тротуарах. Каву й круасани, що тануть у роті.

Я розумію обивателів. Закритий діапазон їхніх цінностей, інтересів, естетики – гарний, надушений. Я розумію, що вони не сприймають інших. Інколи дивлюся на них, як на постановку, із задоволенням і не без моралі.
ptah

ЗЕЛЕНИЙ, АЖ ЧОРНИЙ, КРІП

Зелений, аж чорний, кріп. І пересипом витинаночки петрушки. І голісінькі, матінко рідна, стебельця сіянки на салат із підстриженими зеленими чубчиками. Маруся передала з села. Пахне мені в кухні, наче вдосвіта на городі. Коли вийдеш ще, буквально, до світа, бо світ той, літнє палаюче світило, викотившись із-за гори Осіянської, прожене тебе, бліду-нетутешню, в прохолодну хату... отож вийдеш у-до-світа з сапою, торкнеш сонну влежану землю, підріжеш зачаєну берізку, вона образиться, зачепиш литкою ліс кропу, підведешся, зачудована, торкнеш ліктем ненароком велетенського й шорсткого, як коров’ячий язик, соняшникового листка і вчадієш у густих пахощах пробудженого городу... Роса заграє на полуничній грядці, спокушатимуть тебе ягоди кинути роботу, обтерти руки об рейтузи і їсти, їсти пожадливо, щоб аж сік солодкий за пазуху потік... Заграє сонце, викочуючись золотою паляницею на синій святошний обрус неба. І ти засмієшся, ущербне дитя великого світу, і засміється він, обнімаючи тебе, як посмітюху, що шукає собі на прожиття оддалік оглушливих трас.
ptah

ГУРУ УКРАЇНСЬКОГО РОЗЛИВУ

Кожен нарід має свою ментальну конституцію. Чоловіки-цілителі, чоловіки-гуру. Крім кількох травників і одного костоправа, я не можу назвати цілителів-українців, ну а на гуру згодився б Сковорода, та й то з натяжкою. Не водив він за собов учеників. На українському ґрунті могли б вирости характерники, як Сірко був. М’які українці, вальяжні, відкриті, демократичні – строїти з себе не вміють. Втаємничуватися не вміють. Їх читати легко. Тяжка, але стандартна чоловіча доля – в панічному страху старості до густого й фатального тремту закохатися в юнку. Вчепитися за неї, як за мамину спідницю, зафарбувати сиві вилиці й замаскуватися, може спасе й помилує. І коли ти цілитель або гуру – то й завдяки своєму авторитетові та грошам оженитися з нею. У юності я хворіла на бронхіальну астму. І був у мене досить відомий у київських колах цілитель. І одного разу він сказав, що нам час зайнятися кущотерапією. Я більше до нього не пішла, та на той час приблизно знала склад зілля, яким він мене зціляв. І зцілилася сама. Колись у мене «у друзях» (ми ж розуміємо, наскільки все це умовно) був нетрадиційний лікар преклонних годов. Поруч із ним я побачила молоду апетитну жіночку. Будь ти хоть негром... А оцієї жорсткої чоловічої долі тобі не уникнути. Сил мало. Не розвиваєшся. Маєш можливість, зціляєш, заробляєш непогані гроші – обов’язково кинеш жінку й діти й пустишся в пустощі. ...І ось з’явився гуру. Серед тих-таки «друзів». Придивляюся. Бо теж як розкрита книжка. Щось намацує правильно. І ось біля нього намалювалася «матушка». Але її претензії на матушку - смішні. Підозрюю – друга жінка, апетитна, можливо з перших учениць. Зазвичай із учениць, аспіранток, поетес-початківців вони й малюються біля своїх гуру.І вже мусять грати роль гуриць, матушок, декабристок. І ворушиться щось як секта... Не підніметься, ні...
ptah

ПОКИ ДОВЕЗЕШ ЙОГО З БАЗАРУ

Як я й думала, абрикоси трохи пом’ялися. Навіть попри те, що передбачлива господинька, а швидше – комерсантка, поклала мені їх у пластикову коробку. Ці зручні упаковки для ніжних фруктів мене завжди трохи бентежать: це пластик, який дуже довго розкладається. Ним уже переповнені всі людські смітники й навіть луджені шлунки акул. Переробляймо на упаковку папір і тріски. Будьмо господарями, а не дурною сараною.

Ніжні абрикоси розм’якли, ще перш ніж я доїхала маршруткою додому. Але вони такі насичені, духмяні, такі звабливо солодкі й таємничі. З чийого садка, чиї руки їх зняли з дерева чи підняли з шовкової трави? Такі, здавалося б, прості питання, а відповіді я не дізнаюся ніколи. У цьому краса життя і його невтоленна спрага. У цьому безмежна втіха, гра, сонце, мухи, абрикоси...

Ціни справді помітно впали. Це при тому що змоталася вдосвіта я на Лук’янівський базар, де ціни падають дуже зрідка й неохоче. А не на Лісовий, куди їжджу метром зазвичай. Проте частіше останнім часом просто забігала в супермаркет: мені треба дуже мало... Але супермаркет, мама мія, не базар!

Сонце пробивалося крізь крокви і спалахувало то в недбалій золотій косичці продавечки, то в горі свіжої смарагдової городньої зелені. То гладило гарні руки молодого чоловіка, який брав для мене помідори з різних ящиків, бо не знав, котрі найсолодші, а я попросила найсолодших. Якась караваджівська ніга лінькувата й жорсткий натуралізм були в усьому. Базар ще тільки настроювався. Гори картоплі білої й рожевої, гори червоного буряка і жовтогарячої моркви, все тверде, відверте, соковите, вимите. Ах як пахне базилік! Купила пучку лаванди. Огірочки на будь-який смак, вивертаються бочком і так, і сяк, просять торкнутися, ті з квіточкою на пиптику, ті просто в мовчазних, але промовистих пухирцях. Черешень гори, перша вишня…Collapse )
ptah

ВОВКИ І М'ЯКУШКА

Знаючи Зеленського, людину без Батьківщини, точніше – без кровної прив’язаності, актора й гуманіста, умовно кажучи, службістам-профі керувати ним легко. Хто наближений до вух і м’яких молочних мізків? Феесбешник, сепаратист, продюсер ВК. Немає нічого такого в Україні, що Зеленський хотів би захищати. Нутром, кров’ю. Навіть якщо його пуп десь тут, то він не тут. Він – людина світу. Зеленський і його оточення формують і нав’язують думку про націоналістів як про обмежених людей, час яких давно скінчився. А кісточки зітліли у криївках. А надворі час прагматичних продюсерів і гуманістичних цінностей: варимо бабки на крові та пам'яті, нічого не нав’язуємо, пускаємо на самоплив, хай вирішують територіальні громади, як називатиметься в Харкові проспект Григоренка: старшому поколінню треба Жуков, то «хай та вулиця так називається». Молодь ні про того, ні про того не знає. Добрячок. М’якушка з рязанської ржі.

Але вистава з «вагнерівцями» і розв’язка на плюсах, після серії брехливих заяв і звинувачень, – це вже проголошення вибору. Чесно кажучи, я не знаю притомного народу, який би стерпів таку зневагу до себе, плювок, державну зраду. Від новітнього і – що головне – майже всенародно обраного президента напередодні 30-річчя Незалежності прозвучало і «кака разніца!», і про чужі західні впливи, і про відпускання у вільне плавання територіальних громад, яка там у нас роза вітрів із таким капітаном. Тактика була проста й перевірена. Спочатку – зухвалі мальчукові претензії до Заходу – щоб був залізний аргумент для піплу, коли із Заходом накажуть рвати. Потім претензії до ініціаторів і організаторів операції з вагнерівцями, – а ми знаємо, що операцію наша сторона готувала з американцями, – і під кінець гундосе задоволення, що, мовляв, ми виявилися «самі з усамі», ми вчинили правильно і обережно. Він пишається, що розповів усе Лукашенку, що в цій ситуації побіг до рідних. Із одної колиски. Ми поступово таки лягаємо в одну колиску.Чи труну. Сябри - раніше, бо в них не було криївок, не було в’язнів сумління, вони давно зрадили рідну мову, ми – ляжемо пізніше, бо нерозбірливі й маємо коротку пам’ять.