ptah

ЧАС ТРАНСФОРМАЦІЇ, МАЛЯТА

Схоже, ми дійшли до критичної точки в історії науки і маємо переосмислити цілі та критерії адекватності фізичної теорії.
Стівен Гокінг

Коло мого спілкування – люди переважно освічені або просто розумні й допитливі від природи. Наш народ завжди шанував освіту, приймав знання. Грамотність українців відзначав ще мандрівник Павло Аллепський у XVIIст. «... ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого їхні жінки й дочки, вміють читати і знають порядок богослужби та церковний спів».

Сьогодні народ освіти зрікається. Аргумент – «нам (їм – якщо йдеться про дітей) ця математика, фізика не знадобиться». Програми спрощують, бал у школі починають правити пащекуваті школярі, і вбогим, приниженим, чого там – здебільшого й малоосвіченим – невігластво нації зайшло далеко – вчителям їм ради не дати. Популярна лібералізація освіти – це педагогічний прийом, спрямований на полегшення засвоєння знань, а не розпуста і вседозволеність. Як вирішили в нас. Кажуть – усі відповіді знає гугл, навіщо забивати голову. Але якщо голову не тренувати, людина розумною не стане. Тренувальні вправи – не практика, але практики ніколи не освоїш, якщо не попітнієш над тренувальними вправами. Тож треба вчити табличку множення, треба вчити частини мови, так, відмінки, відмінювання, закінчення і навіть які іменники належать до твердої групи, а які – до м’якої. Днями якийсь місцевий розумник іспражнявся дотепами на цю тему. Покластися на гугл – означає здати останній бастіон здорового глузду і вільної волі. (Нє ну, звісно, все відносне, як сказав Ейнштейн. І вільна воля теж).

Днями мені довелося поспілкуватися з юною родичкою. Про життя, а не просто «візьми, доцю, гостинчика». Я була шокована її невіглаством.Collapse )
ptah

(no subject)

Нарешті надихалася гіркуватим запахом опалого листя. Кинула Стіва Гокінса, хай буде на сльоту чи на «між крапельками», попленталася на Володимирську гірку, через міст Кличка до хомута і звідти – на Труханів. Гуляк небагато, зате бігунів і велосипедистів – не злічити. Рушила і я тією алейкою, що називається велодоріжка від Троєщини до Європейської площі. Раніше не йшла далі озера. Місцями пахло грибами. Гущавина манила, але я не спокусилася. Пройшла під якимсь грандіозним недобудованим мостом, вийшла до безлюдних альтанок зі столами, посиділа на лаві над Дніпром, повтикала на ще один міст, та й повернула назад. Так приємно гудуть ноги...

Collapse )
ptah

(no subject)

Я знаю цих пильних жіночок, які вислужувалися перед владою і райвно; я знаю цих пихатих чоловічків, які наглядали, аби в селі, не дай Боже, не завівся десь ворог народу. Тепер вони доношують а-ля українські строї часів шкільної й колгоспної художньої самодіяльності, яких у холодному клюбі не поїла міль, бо клюб завжди був холодний. І співають із холодної сцени патріотичних пісень. З тим самим несамовито відданим виразом облич, із тими самими завченими рухами ручок, з якими славили партію, тепер вони славлять Україну. Мені завжди були гидкі свята, на яких виступали перші особи колоніальної влади, а національні достойники у вишиванках сиділи коли не в президії, то в перших рядах орденоносного залу. Мені гидкі карнавали, нещирість, стандартні богородиці московитського штибу з покровом у месенджері...

А день, попри прогнози, голубий і золотий. Проте мусю сидіти вдома, бо він ще й робочий...

ptah

ЦЕ БУЛО НА ПОКРОВУ

Покрова – храмовий празник у моєму рідному селі, що на Черкащині. Враження від нього – пастельно-строкаті. Купи пиріжків на столі і смаженої птиці. Узвар і самогонка в запітнілих графинах. У двір по одному й групками заходять празникОві. Та які ж виряджені! В нових лискучих плюшках, у рипучих хромових чоботях! Тітки сміються на всі свої срібні й золоті зуби. Дядьки мнуть у пучках папіроси. Холодно. Листя падає, і горіхи стукають об дах. Пес скрутився калачиком і не реагує на гармидер.

Покрова – мікс містики й віри. Празник, який найбільше відповідає незамуленій українській ментальності.

Вчора шукала вірш "Це було на Покрову", видихнутий, не написаний. А знайшла сьогодні – в самодіяльній збірочці «Останній цвіркун літа», яку мені Ігорчик видав у 1999-му. Погортала. І що ж я бачу? ...Ми щойно вилупилися на білий світ із комуністичної тюрми. Ще жива наша надія. Ще не вбито й не спокушено наших провідників. Ще холодно, свіжо, прозоро, як на Покрову.

Сьогоднішню Україну обсів гнус, п'є кров, туманить свідомість. Буде холодно, Але не буде свіжо. Замість надії будуть люті афірмації безлічі сект і взаємні побиття від безсилля побити й прогнати ворога.

ХХХ
Це було на Покрову,
все було на Покрову –
вир бездонного неба,
темна бронза дерев.
І ходили, як духи,
по сльозах і по крові
під молитви й прокляття
нелегким тягарем.
По гладкому камінню
рушника волочили,
Піли півні і плакав
на ньому козак.
І дивилась з небес
золотими очима,
і котилась з очей
материнська сльоза.
Це було на Покрову –
наче крапля окропу,
так діткнула сльоза
мій зачумлений рід.
Божа мати стояла
серед маку і кропу
і тулила до серця
всіх калік і сиріт.
Весь народ мій тулила,
і він плакав, він плакав,
і ті сльози змивали
з нього бруд, срамоту...
Божа мати стояла
серед кропу і маку
На вкраїнському полі
на Покрову святу.

ХХХ
У зачарованому колі,
у мертвечини на приколі.
Налигач – як респекту знак.
Оцього племені тотем він.
Його зсукали сили темні,
Наславши спершу переляк.
Зашорена конячка двига
по колу невідчепне лихо.
Хто з неї шори ті здере?
Напружуються м’язи кволі,
але тримає на приколі
коняку лишенько старе.
Змахни полуду переляку,
зірви хоча б на рись коняку,
нехай відчує волі смак.
Налигач в поросі, як полоз.
І рветься, наче кінський волос,
Пророка голос. Прикрий знак.

ХХХ
Горить калина, як в гарячці,
і все пливе перед очима.
Горить настурція на грядці,
горить кохана батьківщина.
Не погасити, не спинити,
ще цьомнути в щоку прощально
Шматочок той, де, мов сновиди,
Троянда біла пестить чайну.
ptah

СКОВОРОДА, альбо ПАТЕЛЬНЯ

Днями побачила на дашку, що над входом у видавництво, раритетну сковороду. У далеку сиву давнину такі сковороди були і в мене – звичайна радянська алюмінієва. Сковорода лежала серед купи іншого сміття, яке я останнім часом прибираю дуже рідко, бо з лушпайками від сємок і презіками інтелігентних сусідів на дашок падає й важка плитка зі стін. Сковорода була мила, в ній уже ворушилося трохи воскового листя, але в ню ще не накакали голуби. Кухні на нашому стояку розміщуються у протилежному кінці квартир і теж мають вихід на балкон. Кому й навіщо знадобилося перти в протилежний кінець раритетну сковороду, я не задумувалась: може, це... та ладно.

Кілька років тому Тарас купив мені скло-керамічну плиту і привіз зі Стокгольма кілька каструль та сковороду (Твої, сказав, не годяться.) Сковороду ми з Оксаною вже трохи захалястали, тож міркую, чи не купити нову. Навіть гуглила. Питала в Ігоря, якого виробництва його сковорода, – на ній так класно смажити! Але Ігор не знає. Нє, я не спокусилася на сковороду, що впала мені з неба. Але вона мене інтригувала. Виключно як раритет.

І ось учора, коли я чекала кур’єра від Мейкап юа., – дзвінок у двері. Думаю – швидко прийшов, грозився за 20 хвилин. Відчиняю – а там стоїть ніяковий усміхнений чоловік. «Мені, – мнеться, – Галя Плачинда сказала, що ваші вікна виходять на дашок... А я випадково пательню впустив... коли чистив...» І дивиться так по-доброму–по-доброму. Люди тепер так, принаймні в Києві, не дивляться. Повела чоловіка в кутову кімнату, відставила квіти з підвіконня, відчинила вікно, принесла табуретку, кажу – лізьте по свою сковороду. Поліз, дістав, обтрусив листя... Подивився на свої мешти. «Я, – каже, – прийшов у хатніх, не переживайте, що бруду наніс...» Я не переживала – бруд можна витерти, я думала, чи справді мені потрібна нова сковорода. Альбо пательня.

ptah

(no subject)



Зазирнула в Ботсад гуляючи. Трохи сонного люду. Посиділа білля Махатми Ганді. Підійшли роззираючись хлопець і дівчина зі стаканчиками в руках – підвелася, рушила далі. На алеї, що збігала вниз, грав на гітарі чоловік, у футлярі лежало трохи гривень і диски з музикою. Осінь пора не сентиментальна, власне я давно позбулася сентиментальних кліше, вони – як гума в акті кохання. Реагувати на натуру безпосередньо – означає зворушуватися значно гостріше й глибше, ніж іти на повідці кліше. Отож минула я гітариста, а потім, ніби навздогін мені, полився який дуже відомий і легкий, як осіннє листя, вальс Шопена. Вернулася, нахилилася до футляра...

Інформаційні приводи розгублені. Часом смішні. Як оце Саакашвілі і нардепка Ліза Ясько. Прив'ядаючий сракатий плід і дурна зелена дрозофіла. Неважко зрозуміти, чому. «Цієї зими люди вмиратимуть від холоду. …Цієї зими Велика Британія, ймовірно, стоятиме на колінах, випрошуючи енергоносії де тільки можна. Те саме чекає на Європу. А Володимир Путін …говоритиме з кожним європейським лідером окремо, погрозливо запитуючи, який зиск йому відкривати газовий кран. Зима буде гидкою», - цитує лондонський інформаційний бюлетень із фінансових питань Blain’s Morning Porridge американський журналіст Томас Фрідман. Але не нашому сміттю у високих, сарказм, кабінетах про це думати. Шо до чого – в нього гроші в офшорах і житла скрізь потроху.

Зима справді обіцяє бути холодною. Міські будинки обігріватимуть по мінімуму, рахунки виставлятимуть по максимуму, вмикатимем обігрівачі, якщо буде електрика. Філія ФСБ в Україні вже працює майже не криючись. Блазень, ненавмисне чи свідомо, своїми грубими вихватками, пустим викаблучуванням налаштував світ проти України. Точніше – не так: звільнив світ від співчуття чи й якоїсь підспудної відповідальності, яку ще, можливо, відчували старі демократії: все-таки ми віддали атомну зброю, все-таки нам щось офіційно обіцяли... Заворушилися олігархічні клани. Почалися провокації. Цинічне намагання закоренілого психопата Порошенка на провокаціях і крові взяти реванш. Будуть спроби знову підняти стінку на стінку, щоб до решти знекровити, щоб узимку просто тихо замерзали у своїх квартирах. А тоді, можливо, змилосердиться путін, обігріє. І всі йому будуть дякувати.

Боржомі пити пізно. Розвідувати й качати свій газ – пізно, перетворювати на тепло сміття, тріски, солому – теж пізно: нема заводів. Маруся, як і багато односельців, їздила в ліс заготовляти дрова. Дрова заготовляються з відходів, що їх лишають лісозаготівельники, які беруть технічну деревину. Село не замерзне. Шо ж, поїдемо в село. До Марусі.
ptah

РЕЗЕРВ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Життя земне обмежене в часі. Фізичні етапи сего шляху очевидні: дитинство, юність і т.д., аж до переходу. Павло казав коринтянам: я вас годував молоком, бо ви не могли їсти тверду їжу, та й тепер ви ще не готові, бо во плоті. Ми розуміємо, що йдеться про їжу духовну. І здогадуємося, що земне життя – лише етап у мандрах душі, яка не зникає після смерті фізичного тіла. І яка, позбувшись плоті, буде доступна ширшому пізнанню.

Життя земне можна порівняти зі школою. Кожен клас дає певні знання. Треба засвоювати і переходити. Засвоюючи фізичну їжу, ми ростем і гладшаєш. Засвоюючи знання, ми стаємо мудрішими й дозріваємо. Когось не переводять у вищий клас, бо не засвоїв знань класу попереднього: певна річ, вища математика недоступна тому, хто не знає арифметики. Але є особини і цілі народи, так закомплексовані вчителями, а особливо їхніми шпіцрутенами, так прибиті комплексом меншовартості, що категорично не вірять у свої можливості, що тільки вірять у своє сирітство, що бояться не те що пхатися поперед батька в пекло, а переходити з нижчого класу у вищий.

Вони продовжують пити молоко своїх букварів і читанок, вони працюють на тиражування букварів і читанок, відкидають нове, бо, щоб зрозуміти нове, треба розвиватися. Вони виштовхують зі своєї секти білих ворон. Вони весь вік товчуть воду в ступі. Он вони тупцюють позаду.

Іскорки спалахують і перебігають. То злітають поодинокі білі ворони і або падають, підбиті з пильних рушниць рідного кодла, або прибиваються до динамічних зграй.

Резерв цивілізації, органи для пересадки.
ptah

Бійтеся оцінок вашої творчості

У ФБ якась незрозуміла пошесть: колеги, якщо можна так сказати, навперебій хваляться нагородами і грамотами, причому так по-дитячому, щиро, вірячи, що нагородні дисти з віньєтками – це абсолютна й непогрішима оцінка їхньої творчості. Витягують їх із шухляд, якщо нема свіжих, хапають, як пиріжка зі сковорідки, з рук інституції, що нагороджує, і мерщій хваляться. Прикро, що не тільки вбогі. Прикро, та в моїх очах убожіють і ті, про кого думала – багаті.
ptah

Про корінці і вершки, або Колообіг матерії у природі, або Енергія пам’яті

Банальна тема, а в нашому світі метушні й безперервного пошуку зиску – взагалі неприйнятна. Але в мене під грошовим деревом виросло стебло... Спочатку я думала, що то проклюнулася й дала росток занесена з вітром пропелер-насінинка клена, а тепер бачу – проросла виноградна лоза. Я зазвичай розкидаюся насінням. Люблю взимку несподівано знаходити кісточки кавуна, і це, завважте, не птиці, а влітку – видлубати з килимового покриття хвоїнку, наприклад... Видно, колись їла виноград, обсервуючи двір, і меланхолійно впустила кісточку у горщик із грошовим деревом. Воістину, «виноградную косточку в теплую землю зарою...» Покликати нема кого, але це не біда.

Антагонізм, до речі, запорука руху та всілякого розвитку. (Струм утворює різниця зарядів). А обіймашки – предтеча колапсу і взагалі анігіляції. Проте – антагонізм антагонізмом, а зв’язок же, причому міцний, потрібен. Бо без зв’язку зникає зарядженість на ріст і розвиток. (Розведені заряди не створюють електричного поля й не дають струму). Між полюсами інь Землі та янь Сонця буяє життя, а без Сонця земля буде безводна й пуста, а без Землі Сонце буде просто вогняною кулею.

Міркувала про форми життя, а саме про значення коріння. Воно ніби перехідник між буянням і тліном, ніби трансформатор напруг: сонячну перетворює в земну, а земну – в сонячну. Між світилом і землею натягнута рамка, як на ткацькому верстаті, і які ж фантастичні візерунки витягують із праху (пороху) земного його пальці-промені! Прах основа, Сонце – майстер. Плід виникає у взаємодії протилежностей. Матерії і Духу.

А як у людей? Маю на увазі людину національну й соціальну, в якої є чи були батьки і яка походить із роду-народу, а не з лабораторії. Якщо людина прив’язана до коріння, в якому живе формула роду, – вона дасть плід, людина не прив’язана – є ви-родком, що означає – чуєте ж склад і смисл цього слова – вийнята з роду. У ній немає програми. Така людина – як яйце без зародка: годиться тільки на яєчню.

Якщо людину не тримає коріння, керуючи, як програма, її формуванням на закладені Творцем образ і подобу, то покруч без племені-роду може бути хоч зрадником, хоч найманим убивцею. Тому так важливо було і є ворогу роду людського підтяти коріння репресіями, вимушеним переселенням, перемішуванням народів, різними заманками й брязкальцями. Перервавши пам’ять роду, а з нею – й моральні застороги та обов’язки, з людського пластиліну він ліпить собі армію. З іншого боку – коріння живе доти, доки воно виношує й живить стебла та цвіт.

І найголовніше – формує насіння, в яке вміщує програму, генетичний код роду-народу. Що є запорукою життя вічного. Умовно кажучи, бо ніщо не вічне під сонцем. Коріння, яке виконало своє призначення, стає просто ґрунтом, живильним середовищем. Яке через систему коріння, пущеного насіниною, що лишилася після зогнилої рослини та її кореневої системи, переходить у росток, викинутий нею ж, і у взаємодії з Сонцем творить нове покоління рослин. Колообіг матерії і колообіг програми забезпечує природі сталий образ природний.

У маленькій насінині – хіба не диво? – міститься точна пам’ять про все. Крихітна насінина без будь-чиєї допомоги тільки завдяки корінню та світлу відтворить велике дерево життя.

Для людини як Людини-громадянина, а не просто біологічного механізму, носієм генетичної інформації і гарантією її відтворення в нащадках є енергія пам’яті, принаймні трьох поколінь: батьки-щури-пращури. Вирвана з поля пам’яті людина виросте пашею для чиєїсь худоби...