?

Log in

No account? Create an account
...Лиш кольорова тінь — LiveJournal [entries|archive|friends|userinfo]
ГаляП

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

[sticky post] (no subject) [Nov. 10th, 2012|11:38 pm]
ГаляП
link17 comments|post comment

Схрестивши пальці [Sep. 15th, 2019|10:51 am]
ГаляП
Кожну людину тягне до людей. Бо ми істоти соціяльні, зрештою — гравітація... Незле б зберігати рівновіддаленість, але зазвичай доводиться балансувати. Робота і членство в СПУ зблизили мене з кількома панЯми, проте по-справжньому близькою я не була ні з ким: прикидалася, маскувалася, ібо — лазутчиця… Про себе не говорила, як і кожен розвідник, але слухати вміла. Де ніяк не можна було обійтися без підтакування — підтакувала, подумки схрестивши пальці: пліткування вкорочує віку, але що життя наше як не пліткування. Понеже.

Кожна з приятельок, переважно — беззлобно, але, звісно ж, тенденційно: погляд людський вузький — суб’єктивний (я тут ше мовчу про його властивість створювати те, що потім бачить, і бачити тільки те, що створює…), - «судила» іншу. Я чудово розуміла, що так само кожна з них «судить» у присутності інших мене. Скажімо, поговоривши десь біля шлагбаума з С. і промовивши занадто пряму фразу, яка, її лицемірку, покоробила, — я розуміла, чому мене наступного дня шарахається Р. Я знала й знаю, що мої дописи у ФБ, в яких мимохідь згадую С., їй наввипередки переказують, із коментарями, з припущеннями й свідомими наговорами, як уміють і люблять язикаті хвеськи. І хвЕдори. Але мене давно це не чіпає. Як не чіпає , коли обраховують на базарі чи недоплачують зарплатні: кожен відповість за себе, а не за того хлопця чи за ту дівчину.

С. заходить рідко. Який їй у мені інтерес? Учора зайшла. І надовго затрималася. Вона справді почувається дуже зле. Вона побила горшки з сусідами, бо ті прибрали із загального коридору її пам’ятні килимки, пам’ятні пальми та інші дорогі серцю дрібнички. Сусідів і їхні неподобні дії вона описувала з таким сарказмом, шо куди тому Салтикову-Щедріну. Згадала викинуті мимо сміттєпроводу курячі кісточки і розстебнуту ширінку шанованого пана, який був секретарем парткому, а тепер — великий націоналіст. Я косувала на немиту чашку з-під кави й гарячково згадувала, коли обмітала «вугли» в кухні. Вона описувала «риб’ячі» очі сусідки, що була, як вияснила С., ініціяторкою коридорної контрреволюції. І це та сусідка, якій С. колись помогла отримати премію!

С. усім робила послуги, всіх піднімала, друкувала, страждала за національну ідею, і всі — такі невдячні. Вкупі з найближчими й найріднішими…

Я дивилася співчутливо і зрідка підтакувала, хоч боялася зіпсувати свою й так підмочену карму. Я б їй сказала — не мечи бісеру… Впереміш із какашками. Носи все своє з собою, омніа меа мекум порто себто. І тоді нічий кіт його не обпісяє. Віддай чотириметрову пальму, пам’ять про П’янова, в оранжерею. Килимок, якого 40 років тому торкалися татові руки, — треба викинути, сорі… Не нав’язуй ні свою волю, ні свої переконання, ні свою мораль, бо все воно не досконале. Я б їй сказала, що коли вона поїдом їсть невдячне й нице оточення, то це вона насправді поїдом їсть себе.

…Але С. подивиться на мене трохи поблажливо, трохи насмішкувато, зробе компліман і, облегшившись, гордо відчалить, як мучениця за чистоту загальних плінтусів і невинна жертва невдячного людства.
linkpost comment

Усе повертається на круги своя... [Sep. 11th, 2019|09:15 am]
ГаляП
Мати право і могти — різні речі. Анекдотичне радянське політбюро маразматиків кануло в минуле. Проте кар’єристи, які прийшли на зміну, були плоть від плоті паперєдніків. Перші випускники передових, підрихтованих під европейські за гранти дідуся Сороса, вишів, які зрідка опинялися при владі, виявлялися кар’єристами і мздоїмцями, як і їхні татусі хамелеони. Й матусі каракатиці.

Вміння мімікрувати під оточення — визначальна риса постколоніального чиновника. А ще більш визначальна — вміння мімікрувати під очікування виборця. Тримати ніс за вітром, ловити запах тічки і збуджуватися. Вищий пілотаж. Політбюро маразматиків надовго скомпрометувало ідею старійшин. Так можна скомпрометувати кожну дефініцію, підмінивши дані. Натисканням кількох точок фізіологічного плану від народу відібрали чергове демократичне представництво. Зі здоровою й незайманою префронтальною корою. Таких особливо люблять трахати в закритих ложах тіньові ур’ядовці. Вони пластичні, люблять над собою владу, їх збуджує цьвохкання батога і команди згори. Дресирування й приниження. Вони ходять у шортах і їздять по кабміну на самокатах. Важко вирватися від ляльковода на свободу, коли ви становите симбіоз і твої передові вільнолюбні пориви час від часу ініціює, й навіть возить дрова на Майдан, він сам, древній зело мудрий муж.. …Зайва пара виходить. Усе повертається на круги своя. Усе повертається.

linkpost comment

(no subject) [Sep. 8th, 2019|04:56 pm]
ГаляП
Під кінець літа бур’ян з боку шляху дрібнішав, покривався густим шаром пилу, спориш і калачики на подвір’ї присихали, як вавки на тілі, як на белебні остання отава, кликали сісти, зібрати, перебрати, як квасольку на рядні, — й відпустити себе. Попасом. Спориш і калачики помічні проти обовванювання і позивів до зради. Шо б сказала Супрун? Спускаючись по Гончара вниз, проходжу мимо прибудинкового зовнішнього дворика, що весь у вигорілому спориші й калачиках. Як же хочеться ступити ті кілька кроків убік, які відділяють перехожих, котрі спішать хто в Сільпо, хто аж у ВелМарт, і сісти в позі сивої кульбабки на теплу черінь пам’яті — і забуття.

linkpost comment

Основоположне питання [Sep. 6th, 2019|03:03 pm]
ГаляП
Що скажуть Нідерланди? — зарепетував злякано нарід. Що скаже Европа? — стала в позу новоспечена "Європейська солідарність". Та видайте ви їм сьогодні хоч десять цемахів, вони скажуть і зроблять те, що буде вигідно їм. У них був час допитати свідків. Але вони озираються на Росію. Нідерланди ж, тим більше, вже не одну подлянку піднесли Україні.

Від обміну виграє Путін! — дружно й безапеляційно заявляють усі. Ну це як сказати. Той мішок гівна з батоксом укотре покаже себе гебістом, без принципів, честі-совісті. Нідерланди—Европа вкотре покажуть себе його фактичними поплічниками. Україна покаже себе матір’ю своїх дітей. Може, вперше, але, дуже хочеться сподіватися, не востаннє. Путін, відтак, у глобальному сенсі - програє.

…«Когда б ви зналі із какого сора…» - писала Анна наша Горенко. Про поезію. Люди навряд чи часто задумуються над тим, що свої дорогі й дорогоцінні життя отримують із взаємодії тих органів, які вживаються у брудну лайку. А зачинають його у процесі, який за одних обставин — акт кохання, а за інших — насилля й гвалтування. Але завжди — стидний і або під кущами, або за зачиненими дверми. Не задумувалися, чому? Я задумувалася… Ніц не придумала. Здавалося б, життя зачинати треба у святая святих, а церква жінку туди навіть не пускає. Тільки чоловіка.
Все виростає зі свого грунту. А хто — з чужого, хто стидається або зневажає свій грунт, хто пудрить свою невдобу, замість того, щоб удобрювати, — хто обманює себе й марно намагається обманути розвідки сусідніх країн, той розплатиться свободою …ну й ґрунтецем.

Ви не повірите, але лубковий народ на ваших профілях у кетягах калини — це не тільки Мазепа, а й той, хто на нього доніс, — Кочубей. І це не тільки Стус, а й його іуда Медведчук, що вже в зубах нав’язнув. І це не тільки пресловуті 25, а й не менш пресловуті 75. Хто б із цих двох не переміг, фундаментальні патріоти — чи зелені коники-стрибунці, це був би не народ. Народ зачинається не з дефініції й навіть не записаної (а писарі — хто, до речі?) історії, не з прапора й гімну. Народ теж зачинається з малого, зневаженого і обпльованого — з людини.

...Пам’ятаю, студенткою 22 травня виряджалася в синю блюзку та жовту спідницю і йшла в парк Шевченка небезпечно дражнити кагебістів. Наївно — але більше тоді система не дозволяла. Сьогодні ніхто не обмежує українців у творенні й розбудові своєї держави. Проте ми як народ не виросли вище національного прапора і вишиванок. Тому й кінчаємо ефектно, але дуже швидко. І безрезультатно. Подражнили, покричали — й кінчили. Покидалися кізяками — а стайні, загиджені віками, хай хтось за нас чистить. Ми тим часом будемо чекати, коли згинуть наші воріженьки...

Була така історія. Ізраїль і палестинське угруповання "Хамас" обміняли полоненого ізраїльського солдата Гілада Шаліта на 1027 палестинських в’язнів. Ізраїль не дуже зважає на «занепокоєння» близьких чи далеких сусідів, але несе відповідальність і береже своїх громадян. Скажете — бо він має гроші. А я скажу — саме тому він і має гроші. Куди ж наші можливості зникають? У яку прірву йдуть наші гроші, ресурси?

У прірву між церквою з томосом — і совістю. У прірву між показним патріотизмом і людяністю. У прірву між подвигом, який лишиться світильником для нащадків, — і закланням, за яке держава виплатить кілька десятків тисяч гривень і вмиє руки.

Основоположне ж і вирішальне питання для нас — що виберемо: своїх людей чи глибоке занепокоєння сусідів?
link10 comments|post comment

(no subject) [Sep. 4th, 2019|12:47 pm]
ГаляП
Навіть у темній кімнаті, де згас мій улюблений годинник-радіо-імітатор усякої милої всячини, бо перегорів адаптер-перехідник чи як зветься та холера, навіть під ковдрою, і не тому, що холодно, а тому, що знову якась чергова безвихідь… Яку безвихіддю назвали авансом, бо поки що з кожної безвиході рано чи пізно знаходився вихід… Отож навіть у темній кімнаті під ковдрою я тоскно, але в повній готовності відчула, що прийшов він. Хазяїн Холодної пори, ґрунтовний, густий і нестримний Борей. Уночі щось затріщало, над головою загупало — то побігла до вікна Гримичка, що живе поверхом вище, я тільки щільніше вгорнулася в ковдру. Трохи пізніше збуджений тенор двірника Вані і мене примусив визирнути у вікно. На гаражі покійного Цвіркунова і Паші Щегельського згори впало грубе дерево, перегородивши двір. Я була впевнена, що першою на наші з Гримичкою балкони впаде тополя. Не вгадала.

Якось так тривожно стало, наче живу на лінії фронту. Знайшла непромокальний конверт, склала документи про всяк випадок ...і приватівську карту для виплат. Засміялася. Я давно розкладена по різних кошиках. Трохи мене в деревах, трохи в зіллі, порозтиканому по кутках і мисниках, у морській гальці А шкаралупа? А шкаралупа — діло наживне.

Гостро захотілося грубих вовняних шкарпеток. І «Искусства легких касаний» Пелевіна, — думаю, вже вийшло. І самих легких доторків… Ні, бр-р, кожен легкий доторк у матер’яльному світі природно переходить у грубий клінч. ...Повносити в хату всі іграшки, попідтягувати всі смішки й надії, клешні та інші легковажні частини тіла, а що не підтягнеться — відрубати, але не віддати на поталу ворогові, і щільно зачинити двері.

Які в мене, властиво, й так зачинені завжди.
link3 comments|post comment

(no subject) [Sep. 3rd, 2019|03:45 pm]
ГаляП
Шукала шовкову нитку - зацерувати дірку на рукаві вишиванки кремового кольору, а знайшла капелюшка з торішнього Геловіна. Приміряла, аякже:)

linkpost comment

Просто зроби комусь добре. Це діє [Sep. 3rd, 2019|10:22 am]
ГаляП
Погортала соцплатформи. Пози-заклики, замасковані пропозиції, нарікання, відчайдушні апеляції до розуміння й мовчазні волання розуміння. Частіше — мовчазні й агресивні, більше схожі на вимогу. Так людина в агонії вимагає рятівного заштрику. Коли відпадають, як торішнє листя, благопристойна міміка й гуманістичні декларації, коли втопиш брата, лиш би самому вибратися. Часто — невдало замасковані під звичайну жвавість, хоч то самотність обізвалася у хаті-пустці. Часто — як закидання вудочки, дражлива тема, що викличе рій відгуків. Бо просто хочеться поговорити. Часто — хвороблива залежність. І всі хочуть-хочуть-хочуть. Мовчки, хитро, скривджено, боком, у смислі непрямо, але розумному досить, відверто, вимогливо. Останнім щастить найбільше. Бо кожна неприкаяна, загублена на польовому осінньому путівці, падша, як цукровий буряк із полуторки, душечка хоче, щоб її підібрали… Громіздко вийшло, Фаріон мене відшмагала б. …А чи треба? Вже так зашмагали одне одного, що смерть нам прийде не від воріженьків, а від втрати крові.

…Як і більшість практичних життєвих істин, ця прийшла з досвідом. Щоб було тепло в хаті, ми топимо в грубі. Щоб було комфортне середовище, ми добираємо оточення. Інколи просто муторно, нє, причина є, але її годі шукати, — тоді виносиш із хати оберемок одягу для безхатьків, даєш гроші вбогій людині на касі, переводиш через дорогу … одне слово, стимулюєш їх відчути, хай на мить, щастя, удачу, тепло ліктя! І це діє. Як — важко сказати. Але щастя, удачу, тепло ліктя відчуваєш ...ти сама.

Стань перед дзеркалом і простягти руку, наче щось комусь пропонуєш. Що бачиш? А бачиш, як насправді щось пропонуєш ти не комусь, а сама собі. А тепер греби до себе. Ага! Бачиш, насправді ти гребеш від себе. Так воно діє в цьому парадоксальному світі дзеркал та іншої оптики. Крихти матер’яльного можуть вводити нас в оману. Матер’яльне — це той наркотик, передоз якого веде до смерти, а віддавання — це коло життя, обмін і оновлення. Не даси — не отримаєш, хоч гопки скачи, як казали покійні мама. Тобі кепсько — не шукай, на кому б зігнати злість. Просто зроби комусь добре.
linkpost comment

Не мечи бісеру перед чванливими сосунками [Aug. 30th, 2019|10:26 am]
ГаляП
Дух і матерія, мікро- й макро- мають різні властивості й живуть за різними законами. У цій плівці цвілі всі пов’язані. Але колонії різні. Оливкового, жовтого, рожевого кольору. Різне їх призначення. Електрони поводяться дивно. Вода пробереться там, куди людині зась. Камінь розтоптати не можна, бісер — запросто.

Мене уразила в саме серце ідея з портретами матерів, які втратили синів на війні з Рашкою, в ДТ. Не можна демонструвати ран, бо вони не гояться, а роз’ятрюються на публіці. І не можна виставляти рахунків, не заручившись охороною та державними виконавцями. Вас спустошать ще більше.

Зціп зуби, але мовчи свій біль. О, гордість тут ні до чого. Контора призбирала багато слів-маніпуляторів, які діють ефективніше за батіг чи тюрму. Українця можна позбавити державницької волі, обізвавши антисемітом; учорашніх піонерів, вихованих на прикладі Гастелло, — примусити гинути, захищаючи ненажерливих і аморальних чиновників та іншу мразь.

У роду, в клані такий жест міг би спрацювати. А там, де порубані зв’язкИ, - це ж як підрізані зв’Язки, — там, де давно панують смертельна несправедливість і зрада, у кращому разі, відповіддю буде байдужість, у гіршому - роздратування та все те, що несе прохачеві роздратування людини, хоч трохи наділеної хоч ефемерною, та владою. Хлопчикам, які косили від призову, власникам банків і автомобільних парків ви демонструєте свій біль і апелюєте… А до чого, власне? Що вони вичистять авгієві стайні і вам стане світліше? Не виключено, що вони це зроблять. Але керуватися при цьому будуть бізнесом, а не бісером. Не змішуймо святе з грішним.

До них як до людських індивідів розуміння країни, відповідальності за неї та громадянського обов’язку прийшло б — і до окремих прийде — іншим шляхом, внутрішнім, несповідимим, як ще кажуть про такі шляхи. Від маминого молока в «роділці» - і, в тому числі, через портрети мам, чиї сини загинули на фронті. До них як отари сосунців це прийшло б через гнів народу і через страх. Страх — велика сила, він скручує в баранячий ріг . Він же мобілізує. І преображає теж. На слуг і прислужників, на рабів і рабинь. Бо, любі мої, все перетікає, тече і змінюється. Дуже непросто, дуже повільно. Жилаві українці, маги-характерники й амазонки не зразу стали тлустими євнухами і скигліями-прохачами. Все це робилося довго й непросто. Зворотна трансформація можлива. Це, мабуть, головне.

Біль трансформується у гнів. Материнський гнів страшний. Чванливі сосунці, радісна отара. Воно посміхнеться і змахне твій портрет під депутатське крісло. Але воно злякається твого гніву. Україна почне змінюватися, коли розгніваються матері.
linkpost comment

Гортаючи Рамту [Aug. 25th, 2019|03:24 pm]
ГаляП
Ніщо в житті не змінюється, а розгортається, як квітка зі стебла, все є одночасно. Все парадоксально різне - і все, у принципі, однакове. Зрушення квантового поля Рамти і зміна точки складання дона Хуана — це одне й те саме. Тільки різними словами викладене. Шлях до змін через зміну мислення відсилає до Кена Вілбера з його холонами й холархіями. Хтось видряпується по цій драбині аж на вершечок, де у гніздечку пані Пустоти лежить ше ціленьке яйце-райце. А хтось дере яйця з нижніх гілок і смажить яєчню чи п'є сирими. Взагалі, яйце - розкішна метафора і вічна загадка для пересічного людства. Як теорема Ферма для математиків.

Життя – це біг по колу, а вихід на свободу знову пролетить мимо, якщо розтринькаєш кошти на газіровку, солодку вату й клоунів і не матимеш чим за нього (вихід на волю) заплатити.

Опускання людської заготовки-монади аж до грузьких матер'яльних глибин, життя людини, в нашому розумінні, — це видих Бога; смерть людини (в нашому теж розумінні), повернення у ставку Головнокомандувача з донесеннями та "язиками", — це вдих Бога. Пожива для розуму на низхідній траєкторії — вторинна свідомість Бога, одного разу знічев’я створена, одухотворена, від’єднана й відтоді незалежна. Вдихнув життя в заготовку - й пустив жити власним розумом. А він у вторинної свідомості, певна річ, може бути лише аналогічним ("за образом і подобою" творця).

Як це яйце-райце розбилося, власне? Пустота, яка є Ніщо і Все, одного разу знічев'я висиділа з нього Нульову точку, або Бога, що є «первородне дитя Пустоти». Чому? Навіщо? Коли? - у квантовому полі таких питань не ставлять. Бо у квантовому полі немає ні часу, ні причинно-наслідкових зв'язків. Вилупившись, прохолонувши трохи, Нульова точка відкидає …кольорову тінь. Що у світі сонцесяйних і невтілених є, швидше, сон. Сон Бога. Свідомість сновидного тіла, як ми вже знаємо, вторинна. А проте сон Бога (як і сон людини, звісно) бадьоро починає своє самостійне життя, свої наївні дитинячі пригоди…

Опускаючись нижче й нижче. Випускаючи все більше й більше худоби та інших гадин. Втрачаючи контроль. Забуваючи божественне походження. Хапаючи дорогою і привласнюючи з дурного розуму кольорові скельця, прив’язуючись до них, геть-чисто забувши, що це зайве… Що всі ми одно. Альфа й Омега. Початок і Кінець. У голові Бога. Що бачить нас, себто себе, уві сні. І що не у володінні річ, а в розвитку. Забувши про інволюцію й еволюцію. Про дихання Бога. Виліт по здобич і повернення зі взятком. І, власне, це не виліт і повернення, а коливання. Кульки на ниточці. Туди — сюди. Але такі витягнуті, як траєкторія Нібіру, чи Немезіди, із повною амнезією та іншими позорними проявами по дорозі.

Еволюція, підйом, або Вдих-Збирання, часто затягується і триває значно довше, ніж падіння. Сліпа-спрощена й опростоволосіла істота, забившись усією головою, розгубивши всі клепки, функціонуючи на аварійному живленні, від трьох нижніх печатей-чакр, людина підсідає на ниці задоволення , які Рамта називає кульмінаціями. Досягати кульмінації— в житті це, мабуть, те саме, що в сексі досягати оргазму. Сам секс теж входить до життєвих кульмінацій, а також різні види володіння, влада, насилля, різні дрібніші життєві ситуації, які ми насичуємо егоїстичними емоціями й бажаннями, що виникають на базі трьох нижніх печатей (чакр).

Людина підсідає на кульмінації і стає залежною. У кожне наступне втілення вона приходить, щоб продовжити трапезу, чи суперечку з сусідом, чи любовний роман…

Зміна обставин, насичення чи, навпаки, аскеза — ніщо не гойдне нашого квантового поля, крім нашого розуму. Розширившись і розвинувшись, він бачить паразитарну природу наших залежностей і блискучі (райські) перспективи, якщо ми їх позбудемося. Змінюється мислення — відбувається зсув у квантовому полі, змінюється картина, змінюється життя, а точніше - ми переходимо у паралельний, вищий (може бути, що й нижчий) його варіант. (Яким - варіантам - несть ні кінця, ні начала). В якому немає й більше не буде жодних кульмінацій-залежностей. «У цьому паралельному житті, — пише Рамта, — ми будемо переживати тільки одну емоцію. Вона стане тією кнопкою, на яку ми будемо безперервно натискати. …Наше бажання відчути те, чого ми раніше ніколи не відчували, підштовхує нас до цього переходу в паралельне життя». Тобто бажання розвиватися, пізнавати нове. Яке, вкупі із завершеними (…ну як завершеними — щось можна й кинути і перейти екстерном на вищий рівень), справами виштовхне нас із сансари по нові пригоди в інші світи.
linkpost comment

navigation
[ viewing | most recent entries ]
[ go | earlier ]