ptah

(no subject)

Як же мене заводять ці збіги-знаки від Пелєвіна! Тільки вчора я з усмішкою відклала «Відьму з Портобелло» Коельо, яка наївно-самовпевнено вирішила, що в неї в моменти трансу вселяється Ая-Софія, а сьогодні героїня Віктора Олеговича прогулюється у Стамбулі, заходить в в Ая-Софію, зустрічає там елегантну незнайомку на ім’я Со, скорочено від «Софія»... А перед тим, ще в Москві, гори вона вогнем, героїня згадує свою подорож в Індію, де на горі Аруначала у фіолетовому тумані їй танцював сам бог Шива. «Відьма з Портобелло» теж шукала вихід за межі тіла в танці. І я тоді згадала свої рядки —

Танцюй, танцюй, моє дитя,
До самозабуття.
Танцюй на тій межі, куди
Ідуть без вороття.
Гойднеться злякано свіча
Від посвисту свинцю.
І хай хриплять собі: «Кінчай!» —
А ти таки танцюй!

Ах Вікторе Олеговичу, ви — мій гід чи підсвітка? Швидше, друге. Я ходжу сама. Далі буде.
ptah

(no subject)

Напливає осінь із її читвом як розкриванням комірок з медом ...можна туди засунути хоботок, а можна по-культурному — трубочку. Тільки не можна без цього, бо як припиниш брати — і віддавати, певна річ, —перестанеш бути.
Щойно кінчила «Відьму з Портобелло» Коельо. Щиро сміялася. Його ранні притчі я сприймала як ...притчі, поезію, музику. Розколупувала, як соняшникову насінину, і смакувала серединку. «Відьма» — це спроба поєднати психологізм і реалізм в образі — з символізмом, що буває ...смішно. Бо тоді і жива людина, яку ліпить автор як таку собі підкинуту циганську дитину Шерін-Афіну, буде схематичною й неприродною, і втілене божество Ая-Софія — непереконливим. Поставленої планки автор не взяв. Я у своїй освіті пройшла всі щаблі персоніфікованих богів — і великого батька, і великої матері. Творець не персоніфікований, тим більше без ознак статі. Все це —наслідок поділу, розпадання-розкладання цілого Сущого, колообігу енергії у природі. Рушення прибічників Великої Матері не буде, бо життя рухається по спіралі, а не по площині кола, і там, де возсідав сивобородий Бог, — не сяде Богиня. Бери вище. В загальних рисах — там сяду знання, прозріння, просвітлення, в які переміниться, возвисившись, матерія... Так перемінюється хвіст Уробороса в моторчик його голови, яка, включивши свої програми, відростить новий, виштовхуючи його з протилежного від рота місця і штовхаючи, фактично ...до рота. Про що він по-наївності не знає, просто тішиться, святкує життя... Да, якась двозначна картинка вийшла...

...І я вже маю дуже ласу комірку, в яку з величезною насолодою засуну свій хоботок: учора Ігорчик купив мені першу книжку «Непобедимого солнца» мого любимого Віктора Олеговича, яку я закачала собі в кіндл. Ось так.

ptah

Важка ноша раба

Вас не поб’ють, якщо ви не будете висуватися за рамки київської публіки, що міцно сколочена в російськомовний кагал, у якому тлуста нахабна продавчиня з-під Броварів і високоінтелектуальна дама в інтер'єрі — свої, а поодинока українськомовна поросль на цьому трешняку, буде то дитина на майданчику чи вирваний із московських катівень в’язень сумління, — чужі й небезпечні для виживання перших, а тому присуджені на винищення. Володимир Балух — чужий у цьому смердючому болоті, де розпоряджаються Зеленський, Аваков і компанія. Тому на нього сьогодні не дивиться світ, як дивиться на манірного Навального ... на його захист не стане президент, як став би на захист свого родака ...його не вбереже наша аваковська поліція. Ба більше — пройде мимо, коли київська публіка «каратиме» українськомовну людину. На жаль, це реалії життя. А до чого вони приведуть — мені вже навіть не цікаво.
ptah

«Я сказав йому: «Ти граєшся зі світом, наче ото сумна дитина, в якої нема братика».

Аньєса, яку обтяжувало її персональне обличчя і персональне життя (вона воліла б буття, хто б не волів...) поверталася автом у Париж із Відня. Десь по дорозі життя дістало іншу дівчину, вона вирішила вбити себе, сівши на трасі спиною до машин. Але загинуло кілька водіїв і пасажирів. У тому числі й Аньєса. Професор Авенаріус після посиденьок із автором пустував і розказував тому, як він бореться за екологію. А потім пішов «боротися» — проколювати шини автівок. Тим часом Полю зателефонували, що дружина в лікарні. Він вибіг, щоб поїхати, до неї і виявив: шини автівки проколоті. Поки Поль добирався в лікарню, сповіщена про це Аньєса хотіла швидше відійти, щоб не довелося прощатися. Прощатися складно, коли почуття несумісні. Може, навіть і однакові, але різні. Бо вона жінка, а він — чоловік.

Часом у процесі читання обсипало мурашками: як же ж близька мені ця проза. Це не ідеологічне муштрування, не багатослівне розтікашеся, не надимання щік. Це гра. «Життя — це гра. Я граюся. А ви? Я пробую окріп, а п’ю холодне...»

Був у моєму житті період, коли я «цікава стала» й несамовито здирала з себе всі соціальні одежини, щоб дізнатися, як у шоу «Хто зверху», — хто ж я. У романі Мілана Кундери, що, як марево, тремтить, перетікає, перевертається своїми пластами, як красуня в сонячному будуарі перед пробудженням, одна героїня переймається тим самим. ...Старша сестра, Аньєса, як сказали б, шукає суть життя, скидаючи з себе все наносне. Одного разу розуміє, що оточення її виснажує. «...не могла вона ні потерпати за їхні війни, ні радіти їхнім святам, адже певна була, що все це її не стосується». Її обтяжує прив’язаність до жорсткого тіла, особливо — обличчя. Тебе замкнули у скрині тіла, в цих жорнах, і ти мусиш молоти борошно, поки не вийдеш вичавлена і безсила... Аньєса любила буття, луг, у якому можна розчинитися, — але її гнітило життя. Це так тоскно — обличчя як маска, обов’язок реагувати на його, життя, подразники, особливо ж потреба «відповідати». Образу сестри, образу коханої і навіть коханки. Лора, молодша, навпаки, — не скидала, а наносила, оточувала себе речами, людьми. Наче ліпила з пап’є-маше. Щоб утримати чоловіка, такого собі Бернара Бертрана, вона до знемоги, подвижно воювала на ньому своїм статевим органом. Любила тілесність і тактильність.Collapse )
ptah

УТОМА

Утома. Перше листя на асфальті
Не перебудеш ні на Кіпрі, ні на Мальті.
Ти можеш плюнути на все — тоді згадають
Тебе в ДТ десь на останній шпальті*.
Закрийсь вуалькою, як хліб ховали мати,
Тоді їм буде нічого згадати.
Нехай тебе з’їдять, як хліб, до крихти
І не забудуть псові трохи дати.
Ковтай сей дим сього лихого граду,
Бо, кажуть, він солодший винограду.
І йди по павутинці — чеснім слові,
Хай, суки, думають, шо йдеш ти по канату.
__________________________________________
*Паперове ДТ вже не виходить, тож не згадають. ...Та й не згадали б.


Collapse )
ptah

ОСІНЬ

ХХХ

Гавкіт звіра й крик чаїний нам тривожать нерви чулі, вітер шарпає дерева і прив’язані човни. І ми будем зачаїлись у затемненій півкулі, як у запічку дідуньо і під піччю цвіркуни. Повилазить різна нечисть, полиняє батьківщина, наче яблучко, підбите із мисливського ріжка. Хтось помре із переляку, переставиться по чину, хтось потягнеться тим часом до горшка. Ти розтягнеш свою нічку, як скрипучого баяна, ти пошлеш тоненьку пісню павутинкою увись... ...а як вибредеш на світло божевільна й трохи п’яна, чи фартух не в крові брата, першим ділом подивись.

ХХХ
Це літо жорстко обійшлося із людьми, не давши їм ні хвиль, ні трав похилих. Ковтнули дюни траурні човни і безсердечно замели роки й могили. Суха лаванда з наддесення і чебрець, в метелику сухому свище вітер. Прийшов у каптурі хтось, як чернець, і гумкою тебе зі списку витер, а краще б із сухих очей сльозу, - весілля кінчилось і празникові чезли... хмільного молодого дружба взув і викреслив тебе з гостей почесних. Підніме дишло Віз на перевіз, і закуриться туманець із фоси, і за деревами побачиш раптом ліс, - метаморфози, Карл, метаморфози. Розв’язкою потягне з далини і пахощами рідної оселі Так чують воду збуджені слони, і буйволи, і трепетні газелі...

ХХХ
У небеса до рідних палестин бліді повісма хмар дорогу мітять, та здибились підірвані мости, й розбиті ліхтарі уже не світять. Об камінь, що наріжним був колись, не вбилася, але забилась дуже, бліді повісма хмар мені б здались, аби зцілити се буття недуже. Личини змінює душа, як пілігрим. Ізнов овець не долічився пастир. Сі крихти харчу — нипаєш за ним, сі крихти радости — їх алчеш запопасти.

ptah

СЕСТРИ

Я не маю звички скручувати в’язи і мліти в замилуванні. Час і, відповідно, життя — це реактивна ракета. Ти сидиш на її вістрі й тримаєшся. Пустишся — миттю відкине на узбіччя, будеш сидіти там і мастурбувати торішнє щастє.

Зациклюватися на минулому — безперспективно. Що було — загуло. Згадувати Майдан можна як етап великого шляху. Як згадуємо дитинство, строкаті сукенки й лєнти, першу закоханість... Але тільки цим жити — це залишитися, зрештою, в старих сумних дівах. Виносити горшки з-під бабуні Європи.

Скреативили Майдан, не спиняйтеся. Немічними станете — будете писати романи й спогади. А поки молоді та здорові, скреативте модерну й заможну Україну. Народіть же. Пологи були. Кров була. Нечистоти були. А де дитина? Цигани вкрали?

Дивитися на хороводи білорусів було і сумно, і смішно. Вони хотіли нашої естетики, якою світ милувався, як гарненькою пухкенькою дитиною, — і вони мали естетику: і прапор у них світлий такий, і самі милі. Але вони категорично відкидали жорстке народження української самосвідомості, як і всяке народження — в муках і нечистотах. Згадала невідь-чого «Цар-рибу» Астаф’єва. Як у темному чумі на далекій Півночі покинута жінка народила дитину... Все нове народжується з кров’ю і після болісних перейм. Самими одухотвореними личками така справа не обходиться, малята. Проте схоже, ви й не планували йти до кінця.До народження Білорусі. Ви й не планували боротися, а хотіли, щоб втрутилася Росія і припинила виборче беззаконня. Симбіоз Союзна держава вас влаштовував і влаштовує.

...Може, і втрутиться. Молоденька Тіхановська була б для Путіна значно м’якшою стравою, ніж старий жорсткий Лука.

Українці ревниво прислухалися й гучно коментували слова Тіхановської про Крим... Українці підбадьорювали й чекали Майдану-2. Сьогодні Тіхановська звернулася до росіян зі запевненнями у братній любові. Власне, Путін ще грає, і ніхто не знає, ким він піде.

Але коли ся світла дівиця Білорусь повернеться у стійло, то різок і принижень їй перепаде й за нас. Як і сарказму та моральних знущань. Була дитиною — щипали тебе за пухкенькі щічки. Стала дівкою, показуєш характер, — тепер тебе триматимуть жорстко й по-серйозному, щоб чого доброго не принесла в пелені, як Україна.

Правда, ніхто не знає, де її дитина. Як і де її Великий Льох.
ptah

Стоячи осторонь із пультом

Потяг і хіть — основні події людського життя. Всі інші їх прикрашають, облагороджують і обслуговують. Тепла мрія під грудьми про бронзову чи гіпсову меморіальну дошку на стінах цього холодного будинку — теж із тих, які обслуговують. Так від корабельної сосни, ну або тополі, під пестливим сонцем відростає гілля, щоб обслуговувати і прикрашати. Чукикаючи по житті у жменях крилате птаство та хутряну дрібноту з гарячими хвостами.

Лінь нападе чи заборона. Тополя ніби чопорно кланяється. Перебирає листячком темно-зеленим, як набирає на клавішах повідомлення. Набирає й розпускає за вітром. Лінь нападе чи заборона. Тополя старожилка. Як і всі ми тут. Знак на синьому небі. Золота прошивка з минувшини. Зігнута в три погибелі край дороги. Може, навіть котрийсь класик причетний до її появи тут.

Завжди стою осторонь. У ролі спостерігача. Хоч інколи аж жижки трусяться. Як трусилися, коли я чопорно й відсторонено стояла в хаті Стася, де на глинобитній підлозі димів казан із їжею. Мене припрошували сідати в гурт Стасьового кагалу, а я казала, шо вже попоїла вдома... Власне, я перевірила й знаю: апетит апетитом, а спокушатися на спільну трапезу, буде то весіллє чи тризна, не бажано: розлад травлення або похмілля можуть погано скінчитися.
Лінь нападе чи заборона.

Це з Його волі ми опинилися в цій конкретній часово-просторовій точці цього неймовірного часово-просторового огрому. Як гірська річка, він нісся з піднебесних вершин, вергаючи каміння, скидаючи додолу кіз і сніжних барсів, змішуючись із магмою, нафтою, вичукикуючи одних богів і скидаючи інших... Наш час навіть не можна назвати відтинком «історії всього». Навіть прихованим кадром — на тлі існування нашого Всесвіту. Ну, а про наші знання, точніше — достовірність їх, і казати нічого. Тож безапеляційність мудрагелів із ріжних галузей знань не тільки смішна, а й додаткове свідчення їхнього невігластва.

А якщо глянути на знімки з Хабла чи й старіших зображень нашої галактики, нашого Чумацького шляху, то подих заб’є від нашої неймовірної мініатюрності. Можливо, ми — тіло якогось електрона, що обертається навколо ядра — планети Земля, а планета, своєю чергою, — молекула Сонячної системи, а сонячна система — якийсь периферійний орган Чумацького шляху, страшна чорна діра в центрі якої під назвою Стрілець А — товста кишка... І оце безперервне кипіння, вигорання зірки до червоного гіганта, білого карлика, пульсара, інколи — чорної діри, коли тиск, як перейми в породіллі, буквально вивертає її світ навиворіт... Що там, з того боку, куди свистить усе, що наближається до цеї каналізації?

На тлі незбагненного, нескінченного й недосяжного, чим є цей білий світ, у точці якого нам судилося зблиснути з інтенсивністю прихованої реклами чи й нижчою і погаснути, треба рухатися в руслі цієї річки, щоб не розбитися об каміння Сцилли і Харибди, прислухатися до її дихання і серцебиття, не злити й не суперечити... І не гнівити. Бо скарги й нарікання — недоречні з вуст піщинок, завбільшки як статистична похибка, які не знають нічого ні про себе, ні про своє призначення. Можна тільки захоплюватися, насолоджуватися й радіти в цей період часу.

Стоячи осторонь із пультом.
ptah

ЛОВЦІ СИЛИ

Як відбувається колообіг води у природі, так відбувається й колообіг енергії, і матерія — всього лише конденсація духу.

Багато тверджень із мудрих книжок людство масово, за негласною домовленістю, відкидає як казочки. Що не вміщуються в параметри пересічної парадигми, ги. А коли проживеш певний час... Міркуючи, досліджуючи, зважуючи-перевіряючи... осяває інколи. Крапки з’єднуються в лінії, краплі — в зображення, як на полотнах Марчука. Далекого нащадка Маркового.

Мене давно турбувало нашестя речей, ненаситних, як сарана. Сарана з’їдає людські врожаї, а речі — це ж оречевлена сила, речі — ловці людської сили. Речі з’їдають людську силу.

Звісно, ми орудуємо в матер’яльному світі матер’яльними ж важелями, винісши на якомусь етапі інволюції їх за дужки. Себто з себе. І лишаємо, коли йдемо, відступаємо, вичерпавшись. Це нечуване марнотратство.Collapse )