?

Log in

...Лиш кольорова тінь [entries|archive|friends|userinfo]
ГаляП

[ userinfo | livejournal userinfo ]
[ archive | journal archive ]

[sticky post] (no subject) [Nov. 10th, 2012|11:38 pm]
ГаляП
link16 comments|post comment

Велик-день перетворився на бу-день [Apr. 26th, 2017|09:26 pm]
ГаляП
Діти поїхали, а мені залишився Посіпака. Динозавр майже здувся і норовить утекти теж, шкрябається у вікно як халєра…

ДинозаврCollapse )
link2 comments|post comment

(no subject) [Apr. 25th, 2017|09:39 pm]
ГаляП
Ти заходиш у цю ніч — і звільнись нарешті. На ній — золоті кульки чужих вікон. І розсіяне світло економних лямп. Ти пролетиш над вибоїнами, мила, бо ми спотикаємося лише під кулями чужих очей, які стріляють у молоко в теплій пітьмі квітневої ночі. Розтечися по ній, як равлик по гостинному лоні рябої землі, вплетись у її фігури й несвідомі ритми, стань потоком, золотою рибкою, римою до м’яких рук квітневої ночі, які тебе роздягають. До ранку, золотого мисливця на дУші, будь вільна.
link3 comments|post comment

Подумалося між іншим [Apr. 24th, 2017|05:36 pm]
ГаляП
Мама, яка зрадила, покинула на базарі чи на вокзалі, віддала чужим людям чи, ще гірше, — продала, ні пам’яті, ні доброго слова не варта. Біль і образа на таку маму значно сильніші й фатальніші, ніж біль і образа за те ж саме на чужих людей. За великим рахунком, держава Україна — саме така мама.

Багато сил і праці треба докласти, щоб виховати людину, — щоб виховати громадянина, потрібна теж велика робота держави. За чверть століття Українська держава викормила, буквально, як Христос, — своїм тілом і кров’ю із десяток цинічних олігархів і покрилася суцільною коростою менших мздоїмців. Замість шкіл, бібліотек, курсів української мови, замість лікарень і санаторіїв — виростали хмарочоси для товстосумів, прокладки вбирали прибуток і виводили в офшори й під матраци, народ різко зубожів, вимирав, кинуті напризволяще діти виростали неграмотними й неосвіченими.

Їхала днями через Березань на свій Хмельовик. Центральна вулиця — Леніна. Окремі таблички вицвіли, окремі – начищені до блиску. Тих, хто начищав, можна зрозуміти. А тих, хто за вицвілими, — уже немає. Відчуймо різницю.

На в’їзді у Хмельовик майже чверть століття жителів і гостей зустрічають мальовничі руїни колись знаменитої на всю Україну ферми, а на іншому кінці господарства — і слід пропав від знаменитих на весь покійний союз садків і кущів. Землі покійного колгоспу тепер належать комусь із донецьких (колись питала бригадіра, кому саме, а він каже — «воно вам треба?»)ДаліCollapse )
link4 comments|post comment

Холодне 22 квітня [Apr. 22nd, 2017|04:40 pm]
ГаляП

Івась годує голубів у БотсадуФоткиCollapse )
link2 comments|post comment

У вас померзла картопля, а в мене фіялки — ні. Життя – це хвороба, яка загострюється навесні [Apr. 22nd, 2017|04:28 pm]
ГаляП
Стоять садки на Вкраїні, наче вбралися до причастя. У хлопчика – штанці на підтяжках, у дівчинки — палантин. …Келихи під шампанське б’ються на щастя, скоро лишиться — один. Чого ти дивишся на нього, одвірок підперши? Все минає, а реквізит – власність театру, не твій. Ти не пам’ятаєш, коли розбився перший… коли впустиш останнього — не тобі виносити бій. Те в’яжеться — пощастило, те замерзає без суду і свідків. Привалені камінням безпам’яти мрії і сни. Зачаїлося серце твоє під маскувальною сіткою, під зеленою патиною солодкої, як останньої, весни.
link2 comments|post comment

Хто з кулі-чом прийде, від кулі-ча загине [Apr. 17th, 2017|11:01 pm]
ГаляП
Їздила на Лісовий по ті паперові квіти, які священики забороняють тикати в могилки. У мене на цей предмет своя філософія: прах до праху. Хай майорять, хай взивають, як взивають паперові журавлики, жайворонки з тіста, весільне й купальне гільце… Я навіть проти тризни ніц не маю: п’яні сльози — може, найщиріші сльози. А може, й ні… Власне, я відхилилася.

Зайшла дорогою в напівпідвальну торгову точку. І там саме женщина без роду-племені з касиркою шось виясняла: «Я єщо кулічі у вас покупала…» Мій вузько патріотичний сегмент у соцмережах від «кулічів» (чи «кулічей»?) мене вберіг, а тут постфактум вони мене таки наздогнали. Ніколи в Києві «кулічі» не гуляли, аж ось із «єдіною страною», з донецькими та іншою вздрогнувшою в очікуванні лютої українізації наволоччю Київ раптом наводнили «кулічі».

Півдня я тинялася, як сирота ( а власне…) по Києву, а української мови так і не почула. Тільки мертві квіти продавала українськомовна худа сіроока жінка. Згадала убойний аргумент вітчизняних москаликів і яничар: Україну, мовляв, захищають і російськомовні хлопці, а Порох таких налічив аж 63%, отож, мовляв, із поваги до них…

Цікаво, чи російськомовні патріоти колись усвідомлять свою вину за цю війну? Чи й далі будуть цвенькати, вимагаючи поваги, а насправді — переваги? Перестрашені, задурені, нерозумні. Притягуючи до себе всю темну смурну расєю. Бо рузькій мір іде вслід за рузьким язиком. Згадаймо: як починає Росія свої загарбницькі війни, кого захищає Путін на чужих територіях? Російськомовних! З іншого боку — кого множить капітулянтське гасло «…єдіная страна»? Російськомовних!

Якби в Україні не було російськомовних, то не було б і війни. Якби російськомовні хлопці, які захищають Україну, свого часу вибрали і захистили українську мову, їм не довелося б сьогодні вмирати під кулями «братів», і — парадокс — вмирати за російськомовну ж Україну (єдіная страна…), отже – вмирати за інтерес путінської Росії. Яка завтра похід углиб України може обґрунтувати захистом мовних прав їхніх пап-мам-братіков. У яких «…єдіная страна».

Кулічі рівняють шлях для російських танків. Це гібридна війна, малята.

Замкнене коло виходить. Якщо не думати, а жити накинутими догмами і чужим розумом.
linkpost comment

Коктебельська хвиля, або Маніфестація Духа [Apr. 16th, 2017|02:51 pm]
ГаляП
Це почалося так. Я скупала Івася і загорнула в рушник — синій із вишитими на ньому двома золотистими дельфінами. Примовляючи, що то мій улюблений рушник. Ореста, глянувши на дельфінів, з легким смутком зронила: «Чи ми ще коли поїдемо в український Коктебель…» Ми там бували регулярно, гзилися, пили вино, льотяли на атракціонах… Одного разу в нашій улюбленій кавареньці (була улюбленою, поки Тарас у ній серйозно не отруївся…) я буквально запала на мініатюрні кавові горнятка, дешеві, певна річ, але зроблені під дорогу китайську порцеляну.

Пристойна пані, навіть напідпитку, не могла собі дозволити винести з каварні горнє, — винесли діти. Домовившись і заплативши господині. Мініатюрне прозоре горнятко слугувало мені збірною точкою ностальгії за Кримом. Учора, готуючи великодній кошик, я звично натоптувала в коктебельське горнятко масла, і горнє… розкололося надвоє: на більшу частину й півострів. «Ось і відповідь на твоє питання…» — кажу Оресті. Тут ми, правда, розійшлися в трактуванні. Хоч, подумавши, розколоту чашку і її перспективи можна трактувати однозначно: усе в наших руках — і частини півострова, і клей «Момент».

…Того ж вечора, тільки пізніше, ми поверталися з посвяченим із Трапезної. Віз нас Паша. Тарас сидів на передньому сидінні, я — ззаду. Тарас запропонував мені чай, який перед тим купила й не пила Ореста. Я пригубила — і мене накрила остаточно коктебельська хвиля: такий каркаде ми регулярно пили в тій-таки кавареньці, потягуючи кальян і пригублюючи каву з крихітних горняток…

Звісно, це була маніфестація Духа.
link2 comments|post comment

Вітер Києва стука у груди [Apr. 9th, 2017|04:45 pm]
ГаляП
Вітер Києва стукав у груди. Була Вербна неділя. Я, власне, йшла у справах, але біля метро "Університет" звично, як на цю пору року, завернула у Ботсад. Магнолія вже цвіте — правда, тільки біла. Бурячкова й лілова зацвіте акурат на Великдень. Людей у Ботсаду — думаю, більше, ніж у Володимирському соборі навпроти. І діти, і молодь, і зрілі...

Раз у раз біліли обличчя тих, для кого ця Вербна неділя — остання. І тільки вже дома, зливши знимки, я побачила, що чоловік, який співав і змінював людські обличчя, — світився. Не виключено, що це ефект мого простенького фотика чи оптичний, але не виключено, що чоловік — янгол. «Надія є, надія є…» —лунало для всіх, хто піднімався. Але й для тих, хто спускався.

Ставши збоку, я прослухала ще «Черемшину» і щось про «рідний край». Але потім чоловік заспівав те, чого мені було досить. Залишила Ботсад я під безсмертний хіт Москальця "Вона". …Спаситель наш в’їжджа в Єрусалим. І не пальмове віття, а метафора стукає в груди.

ФоткиCollapse )
linkpost comment

Ангел на ім’я Ольга [Apr. 8th, 2017|09:02 pm]
ГаляП
Господи, ось вона — світла печаль,
Ось вона — істина. Все решта — буря у склянці.
Ангел на ім’я Ольга зайшов на чай
Із музикальними квітами в дощовому глянці.
Добре, я плачу. А думала — всохла давно.
Не розучилася. Не розп’яли. Не вбили.
Не в філософія Небо — ось воно,
В «Айстрах над морем» —фіолетових, білих…
А як люд не отямиться, і коли вже зовсім кранти,
Як почне нас вогнем і сіркою поливати —
Не в ковчег я втечу і не в бункер. Вгадайте, куди?
У «Будиночок з виноградом».


Це мій давній вірш, схлип, видихнутий після опромінення Ольжиними картинами. …Ми разом працювали, дружили компанією. Ми були різні, але ми були веселі і любили. М’яка й пастельна, небагатослівна і вродлива витонченою вродою, Ольга завжди випромінювала затишок і таємницю. Біля неї якось вщухали душевні бурі. Потім нас рознесло-розметало, ми вже зрідка зустрічалися на виставках Ольжиних картин. Наша компанія теж рідшала…ДаліCollapse )
linkpost comment

navigation
[ viewing | most recent entries ]
[ go | earlier ]