| Від духовних дітей – до роботів-президентів |
[Nov. 20th, 2009|12:26 pm] |
|
Кажуть, діти, які до певного віку бачать явища духовного плану, а потім, не в останню чергу під впливом і пресингом дорослого світу, забувають їх начисто, – не сумніваються, що те ж саме бачать і дорослі… Мабуть, так і люди, в кому є моральний закон, як зоряне небо над головою, не сумніваються в наявності цього закону, сиріч совісті, в кожному. А в найвищих очільників народу – ще й відданість обов’язку працювати на інтереси цього народу.( Далі ) |
|
|
| ШОУ |
[Nov. 20th, 2009|06:56 am] |
Рідкі краплі дощу по карнизу. Відома пісня з пантомімою і Андрій Макаревич. Час на стелі. Рєзво встаю. Кажу: «Привіт!» і всміхнувшись додаю: «Я тебе люблю...» Відчула – вона теж усміхнулася. Під дощем здригнулися останні незамерзлі квіти на моїй півкулі.
«Кореспондент» повідомляє, що плюс сім і що Опра Уінфрі у вересні 2011року закінчує своє шоу. Зажурилася – ніц не змінилося за цю ніч. До 2011-го час може тричі припинити твоє шоу, жінко.
Рідкі краплі дощу по карнизу. |
|
|
| Дощ. Кава. Порожня папка. Дорожня мапа |
[Nov. 19th, 2009|09:43 am] |
Уже другий день не знаходжу свого сєрдца-зєркальца, яке втричі збільшує зображення: ну там тіні рівномірно нанести, блєск… Приватне розслідування результатів не дало, не Марпл, не Марпл… Чарлі й П.І. дивляться кришталево-чесними очима, в яких бринить сльоза образи за приставання й недовіру.
Бувають дні, коли чепурюся, а бувають – коли забиваю. Зараз – дні, коли забиваю. Зламалося колінце в парасольки. Зазвичай парасоль не ремонтую, власне – і не знаю, де це роблять. Зазвичай дорогою на роботу просто купую нову. Проте розкладки в метрі, як відомо, ліквідували ж… Отож вдруге виймаю з торби парасольку зі зламаним коліном, хоч дуже не люблю скривлених парасольок, да, розкриваю – чудо! Коліно зрослося! Тепер думаю: чи нитиме воно їй на дощ? Може, долобене-гелем мастити ?
У київському метрі – своя клінічна картина. Уповільнений пульс: поїзди ходять удвічі чи й утричі рідше, ніж зазвичай. І низький тиск: перехід зі ст. «Хрещатик» на Майдан – на диво вільний. Кров’яні тільця не штовхаються, не труться польтами одне об одне, не розряджаються, не заряджаються, не іскрять… дві черниці псальми співають… Подумала: яку статистику від нас приховує Кільчицька? |
|
|
| І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ... |
[Nov. 18th, 2009|07:34 pm] |
Так було вранці. Раєчка Талалай вийшла погуляти з песиком, а заодно - погодувати голубів.
А так було ввечері. Гюльнара Небо показало своє вмите личко, подзьобане віспинками птахів. Чи не час згадати про щеплення від віспи? До речі,, чула, що ВООЗ повністю залежить від щедрих вливань виробників вакцин, то чи можна чекати від цієї організації об'єктивних і чесних рекомендацій? Це так, між іншим...
 |
|
|
| Щойно прочитала... |
[Nov. 18th, 2009|05:26 pm] |
|
Щойно прочитала інтерв’ю з відомим художником, який сказав мимохідь, що не знайомий із творчістю Гапчинської та Пояркова. Колега відреагувала як припечатала: високо себе несе. А я подумала: як ми всі по-різному розуміємо одні й ті ж речі.( Далі ) |
|
|
| Знову екологія. Про себе – і що з того виходить. Про когось – і що з того виходить. |
[Nov. 16th, 2009|11:40 am] |
|
Так, вболівала я в суботу за Фагота з Женькою. Хороші люде і гарно танцюють. Гончаров і Токар, можливо, танцюють краще, і Гончаров – дуже навіть милий, а ось Токар – істеричка і взагалі недоброзичлива людина, тобто ця недоброзичливість у неї якась абсолютно інфантильна: неначе за плечем у дівоньки стоїть бабуся, яка водила її на дитячий майданчик і в танцювальний гурток... і диктувала, як треба поводитися. «Дай дєвачкє ігрушку... ізвінісь пєрєд мальчіком...» А якщо не хотілося давати іграшку? Якщо не хотілося просити вибачення? Головне – не натаскати людину, а переконати. Гарадскіє бабушкі переважно натаскують. Отож таке враження, що Токар всю дорогу дуже хотілося закатати відверту істерику, а за плечем стояла строгая ненависна бабушка.( Далі ) |
|
|
| Це вона, небезпечна зона... |
[Nov. 16th, 2009|12:13 am] |
Покурила кальян, поки дивилася «Гаррі Поттера». До речі, «Поттер» і «Код Да Вінчі» - прорив у майбутнє. Все нове починається з казок і апокрифів. Да. Іду з кальяном у кухню, коли відчиняється нижня шафка, де лежать віник і совок, і звідти мені під ноги кидається шкодливий великий білий кіт: він тим часом їв віника, він це любе, хоч я йому регулярно купую пророщене жито... Мені йдеться про втримати кальян, бо, зараза, дорогий... Кальян втримала, але вуглинка з нього злетіла на підлогу, я на неї наступила, зашкварчала сігаретка моя шкарпетка, а потім – і підошва. Поставила кальян, зшкребла палену вовну, скривилася зітхнула, покаялася, що не взула нових капців... Та й пошкандибала Івана-сина годувать допивати своє вино. Викинувши кота на балкон. Але коли стала під гарячий душ – ой як мені запекла підошва. Вивернула ногу, дивлюся на підошву: червоне з чорним. Це ж мало того, що тепер якась частина активної зони тимчасово непрацездатна. Це ж, мабуть, у мене ще й каліфорнійський грип! Ой! І таміфлю нема. Дайте хто-небудь! |
|
|
| ЗГАДАЛА ТАТА ВОСЕНИ З СЕКАТОРОМ У САДУ... |
[Nov. 15th, 2009|11:49 am] |
Листок, який не опадає з дерева, коли йому настає час, насправді не листок, а замаскований шкідник: у ньому зазвичай звиває собі хатинку якась гусінь-личинка, з якої виведеться повноцінний шкідник для цього ж дерева. Обтинаймо секатором віджилі події й пригоди, бо в них непомітно розвиваються смертельні бомби-пожирачі-отруйники нашого майбутнього.
До речі, емоції, як і вино, скисають і для повторного використання не годяться. І зберігаються не довше, ніж торт, ні, не довше, ніж шампанське. Можеш дрочити на оцет, а можеш спуститися у винний погріб по нове, яке тебе рознесе... |
|
|
| А ЩЕ, ДО РЕЧІ, ДУЖЕ КОРИСНО СТАВИТИ БАНКИ... |
[Nov. 14th, 2009|12:08 pm] |
http://www.dt.ua/3000/3450/67720/
Ніколи й нітрохи не сумнівалася в тому, що у світі існують ліки від усіх хвороб, зокрема хронічних. Тобто існують теоретично як винаходи або в закритих лабораторіях у мінімальних кількостях для небожителів. Бе, чесне слово, не така нездоланна прірва між ноосферою і біосферою, щоб не просочувалися знання, зрештою – є ще милосердні брати по розуму. Якщо вони збагатили людство мікрохвильовими пічками, то панацеї від хвороб не пошкодували б.
Я не сумніваюся, що є ліки від раку, від діабету, від... які там ще нас тяжкі недуги косять? Але хіба дозволять хазяї концернів-монстрів із виготовлення того-таки інсуліну, щоб їхні імперії впали. Для порятунку імперій не шкодували й не шкодують нічого: ні грошей найманим убивцям, ні отрути, ні підкупу чи шантажу. Зрештою, ще й така дрібничка: інсулінові концерни, які тільки набирають обертів, поповнюють буджети країн і міст, у яких вони варять чи синтезують ліки. Отож на варті статус-кво стоять не лише приватні, корпоративні, а й державні і територіальні інтереси.
На варті статус-кво убогої України стоять інтереси лише шкурні, та й то парадоксально не прораховані: адже українські ліки, які – не сумніваюся в цьому, бо «Україна має талант», і цей талант зара вкалує на весь світ, - могли б давати прибуток державі, від чого було б добре всім. Проте наші дурні задовольняються подачками від фірм, які збувають в Україну прострочені ліки чи й шкідливі, зняті з виробництва на Заході... Але якщо є дурні, котрі за кілька баксів погодяться труїти своїх співвітчизників, то цим завжди скористаються і аферисти. Бо дурнів і аферистів, як правило, порівну.
До сліз жаль.
Да, в понеділок в аптеки надійде препарат альтабор. У зв’язку з тим, що наступних хвиль, кажуть, не уникнути, купуймо чи шо... |
|
|
| (no subject) |
[Nov. 13th, 2009|11:42 am] |
Паша, власне, як і я недавно, брав візу у Швецію не лише заради Стокгольма й Тараса з Орестою, ги, а й щоб подивитися Европу, зокрема Париж. Після есемески по прильоту, отриманої, звісно ж, уночі (мій телефон не заспокоїться, доки я не встану й не прочитаю повідомлення. Того разу - теж:)), я чекала, що постукають у скайп, натомість Тарас учора затефонував і розказав страшну історію: поседівши під Ейфелевою вежею у легких польтах, наші простудилися і в Стокгольм прилетіли з кашлем та температурою. Звісно, наступного дня, знаючи накал ситуації в Україні, пішли в лікарню. За двадцять хвилин, узявши кров і зробивши аналіз, їм сказали: у вас не А/Н1N1, а проста простуда...
Тепер проблема: чи робити щеплення перед приїздом в Україну? |
|
|
| МІЙ ПАТРОН |
[Nov. 13th, 2009|07:41 am] |
|
Я з ним можу ризиковано й весело жартувати, сміятися, просити поради, поштиво й навіть блогоговійно спостерігати за його працею, він – підбадьорливо всміхнутися, застережливо хитнути головою, а загалом – пасти мене весь день, якщо попрошу. Але як тільки кристал серця замутниться гнівом, неправдою чи несправедливістю – зв’язок розтане, порушиться, він – зникне, перейде в невидимий діапазон, і я довго крутитиму настройками, самотня, безпорадна... Я відпаду. Так гасне лампочка, викручена з патрона. Вільна від Бога.. Божевільна. |
|
|
| Лазарет ...не Назарет |
[Nov. 12th, 2009|10:38 am] |
...Ішла, змінивши куртку на плащ, і тихо дивувалася. Вкотре дивувалася, що люди не на термометр дивляться, а на календар. Чи хто там їх знає на що. Ні, я, може, й уваги б не звернула, у що вони вдягнені, якби не В., мій сусід, колись знаменитий редактор крутого видавництва. Бувало, моя практична приятелька, подавши у видавництво рукопис, ішла на базар, купувала курок-гусок-ковбас і тягла матюкаючись крізь зуби додому до В. Думаю, платили не тільки птицею. Взимку В., тоді як ми дриґоніли в дешевих пальтечках, зазвичай шикував у прекрасному теплющому рудому кожусі…
Отож іду я нині в плащі, розстібнувши верхнього ґудзика і розсупонивши шарф, а через дорогу – іде сухонький В. у знаменитому великому кожусі. Голівка на тоненькій шиї подалася вперед, важкий кожух за нею не встигає. Так стирчить з-під панцира горда голівка земноводного звіра черепахи. Тягне його на собі, аж крекче
… Хочеться стати перед ним навпочіпки, як мама перед нерозумним малюком, і сказати: «Володю, скинь кожуха… Надінь плаща, хіба тобі Л. не пристаралася плаща? Вона ж у райраді на гуманітарці сиділа, вона ж не одну квартиру в районі має й здає. Вона ж депутаткою райради була… » Може, й не пристаралася. Л. шанувала В., коли його автура носила їй гостинці. А тепер об В. можна витирати ноги, як об всяку непотріб.
…Ішли люде тим часом у кожухах, польтах, шкірянках, шапках… Люди, ви ж потом стечете, і в пори проберуться мерзопакосні віруси, хотілося їм сказати. Да, лазарет… не Назарет. |
|
|
| (no subject) |
[Nov. 12th, 2009|07:49 am] |
Не треба абсолютизувати життя. Не можна центруватися на ньому. Ми просто – твори, в які Творець уклав трохи душі. Тому ми його клони. Як вгорі, так і внизу, сказав Трисмегіст: і ми вкладаємо душу в те, що робимо від душі. Виходить, що тоді вже робимо не ми, а він, Творець. Буває, що імітуємо... Буває, що вже не клон, не від Творця, а просто тривимірна об’ємна проекція...
Але Він – ще тільки студент і, мабуть, пише курсову. А може, аспірант і пише дипломну. Йому дали далеку ізольовану планетку-полігон. На ній уже не один юний творець, майбутній нобелянт, писав курсові й дипломні, вона вже трохи пошарпана. І ректор закладу думає: здати її на вторсировину чи ще покористуватися, стерши створене невмілими руками початківця...
Змістити центр, доки не пізно, бо це вже навіть не Ель Греко, а бозна-хто, так, Босх...
Зміститися в чолопок, щоб у разі чого без проблем катапультувати. Щоб не заплутатися шо до чого, в кишківнику, як у стропах парашута.
Іде дощ. Під дощем Ваня човгає мітлою по асфальту і тоншає-тоншає.... Сахарний ти наш. |
|
|
| ЕМІГРУВАТИ У БЕЗЛЮДНУ ПАТАГОНІЮ. ТАМ ТАК ЦІКАВО... |
[Nov. 11th, 2009|10:34 pm] |
Дрімуча комсомолка 70-х перед камерою розказувала, що при районах Києва утворили комісії, які розподілятимуть маски незаможним, багатодітним, інвалідам і пенсіонерам. По одній на кожного. На її хижому обличчі було написано, що якийсь пакет-другий масок вона на цьому ділі нагріє. Такий знайомий і милий серцю радянської людини дефіцит! Нарешті, думає вона, все стає на свої місця... Панічно перемикаю на НатГеоВайлд.
...Тут безперервно віють вітри. І мете люта поземка. Задирає вовну лисицям та козам. Але нарешті приходить весна. На вузький сірий берег виповзає чудовисько тонн на три зі смішним носом як обрубок слонячого. Цей звір так і називається – морський слон. А вже за кілька годин берег всіяний трохи меншими тушами – то самки морського слона, їх штук 20-30. Але наш слон рано смакує груповий секс. Ось із моря вилазить ще одне, не менше чудовисько. Вони стають один перед одним у грізні пози кабальєро і міряються велетенськими ротами. Червоні пащі на супротивника не діють. Тоді вони починають один одного люто кусати. І вже звірі спливають кров’ю. Нарешті один розвертається й вихляючи жирним задом повзе до води. Він прийде через рік. І, можливо, йому пощастить. А може, й ні.
А переможець, закривавлений герой-коханець, тим часом обнюхує своїм чутливим хоботом самок, визначаючи, котра готова спарюватися. Вмостившись зручно на дивані, я приготувалася дивитися порнуху. Проте їхній секс скінчився дуже швидко: це ж треба, а такі великі... Зате пестощі після сексу тривають, і тривають, і тривають. Ну, в людей не так... В людей самець уже хропів би. Він обнімає її, маленьку, своїм велетенським ластом і ніжно погладжує по попці. За двадцять днів він запліднить усіх. І всіх обдарує пестощами.
Згодом на той самий берег прибуде тисяч двадцять очкових самців-пінгвінів. Вони розбіжаться берегом кожен до своєї нори, яку за рік встигло засипати піском. І заходяться турботливо чепурити хатки. Бо інакше не бачити їм пари й не мати сексу та діток. Реготала: це так не схоже на людських самців. Заклопотані птахи носитимуть у нори гіллячки, стебла й чекатимуть. І ось одного ранку з морських хвиль вийде грудьми вперед розкішне стадо афродіт-пінгвіниць. Із них ще скочуються срібні краплі солоного моря, а їх уже гложе нетерплячка: афродіти роззявляють червоні пащі й видають горловий клекіт – кличуть свого. Пінгвінячі шлюби, хоч і не скріплені перед Богом, проте – навіки. Доки смерть не розлучить їх. На відміну від людських. Скріплених перед Богом. ...І ось чеберяє аж перекидається на пристрасний заклик втомлений побутом чеберяйчик. «Голова болить» тут не проканає. Та й що голова – стримувався рік! Щоб не відкладати в довгу шухляду, вони зразу ж і спарюються, а потім ідуть домів. Буває, що якийсь зальотний донжуан спробує вигнати нашого чеберяйчика з його домівки й відбити афродіту. Але чеберяйчик за своє гніздо готовий головою накласти. ...Закривавлений, він гордо йде до коханої, яка поволі втрачає талію.
...Ах ці дикі кози. З-під хвоста в неї теліпає голівкою ненароджений плід, а вона стрибає по камінчиках і пасеться. Що ж, вона – не афродіта. А козел зробив своє діло й поскакав. Да, її козел – не полум’яний комуніст. Мусить про себе турбуватися сама. І про дитинку. Ось вона спинилася, потужилася – і малюк шльопнувся об тверду землю. Він намагається встати. Ніжки не слухаються, не слухається голівка. Проте через годину він гасатиме разом із мамою і двоюрідними братиками та сестричками по твердих і непривітних горах. А там скоро й зима прийде. Літо тут коротке.
У небі, розкинувши триметрові крила, планерують кондори. Ці птахи спарюються раз на два роки і теж мають постійну подругу (друга). При всій імпозантності – не мачо, швидше – метросексуали: вони годинами перебирають і пестять своє розкішне пір’я... і годуються падаллю. |
|
|
| НОВА ГАЗЕТА |
[Nov. 10th, 2009|08:03 pm] |
|
Прислали з Фонду культури друге число «Української літературної газети». Перше тільки погортала. Угледівши тенденційність, а саме добір авторів переважно з організації, котра вилупилася зі Спілки як більш прогресивна, здається називається – Асоціація українських письменників. Після того (чи одночасно) виникали інші письменницькі організації. Зараз, здається, в Україні їх по одній на покоління. Мені це не цікаво. І АУП, і інші, аж до останніх, насправді виявили малодушність, зрікшись і потоптавшись по попередниках. Топтатися легко, але дуже немудро й недалекоглядно. Так у нас ніколи не буде ні країни, ні літератури.( Далі ) |
|
|
| navigation |
| [ |
viewing |
| |
most recent entries |
] |
| [ |
go |
| |
earlier |
] |
| |
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
pry4ilok's journal
